Коли на вулиці мокро й сиро, то аж очам холодно. Хочеться їх кудись сховати, розташувати в місці з виглядом на теплий лимонно-корицевий чай, плетену ковдру й свічкові вогники. Але якщо ти вдома тільки думками, а тіло ще їде по місту в маршрутці, яка аж труситься від холоду, єдине, що лишається зробити, – це зажмуритися, щоби хоч очам було тепло.
Звідки береться тепло в таку погоду? Буває, гріє думка про задесять-хвилинне домашнє печиво й теплі батареї. А ще сидиш і згадуєш усі дрібно-приємні події дня. І від цього стає так тепло-тепло, наче мама щойно надягнула тобі плетену шапку.
Охайно й чемно наступаючи на мої «домашні» думки, до мене підсідає бабуся.
– Розкажу тобі вірша. Про Бога. – Дуже часто, випустивши з себе подібні слова, ми внутрішньо зажмурюємося й чекаємо реакції людей. Що вони зроблять? Що про мене подумають? Бабуся того не чекала. Лишень глибоко вдихнула – і полилася музика слів старенької християнки. Хороброї та впевненої. Вона говорила й не дивилася в очі. Промовляла так, наче стояла одна на величезній сцені серед десятитисячного стадіону. Вона не чекала реакції. І навіть не відразу помітила, що в мене вже точно як півхвилини котяться сльози. Я усміхаюся, а вони все одно котяться.
Хто ж ця бабуся? Добрий і відважний янгол? І чому від її присутності стало не те що тепло – гаряче?
Я плакала, бо не здатна так зробити, як вона. Може, через упередження. А може, через мої кавово-пряникові думки, якими вщерть засипана голова в маршрутці. Думаю про свої замерзлі ноги, вона – про замерзлі душі, що їдуть із нею в одному напрямку.
Подякувавши за вірша, я вийшла на своїй зупинці. Зігріта й засоромлена. А через вікно маршрутки було видно, як моя бабуся тихенько підсіла до ще однієї «замерзлої душі», прихопивши із собою часточку тепла.
Зміст
