В одного цирульника була бритва незвичайної краси, та і в роботі не було їй рівних. Одного разу, коли відвідувачів у крамниці не було, а хазяїн кудись відлучився, надумалося бритві на світ подивитися і себе показати. Випустивши гостре лезо з оправи, немов шпагу з піхов, і гордо задерши носа, вона вирушила на прогулянку погожим весняним днем.
Не встигла бритва переступити через поріг, як яскраве сонце заграло на сталевому полірованому лезі, і по стінах будинків весело застрибали сонячні зайчики. Засліплена цим небаченим видовищем, бритва несказанно захопилася і тут же непомірно загордилася.
– Невже після такої пишноти я повинна повернутися в цирульню? – вигукнула бритва. – Ні за що у світі! Було б повним безумством з мого боку губити своє життя, вискоблюючи намилені щоки і підборіддя вайлуватих селюків. Хіба моєму ніжному лезу місце в цирульника? Зовсім ні! Сховаюся я від нього в затишному містечку. З тієї пори і сліду її не було.
Йшли місяці. Настала дощовита осінь. Скучивши наодинці, утікачка вирішила вийти зі свого добровільного самітництва і подихати свіжим повітрям. Вона обережно випустила лезо з оправи і гордовито озирнулася навкруги.
Але, о жах! Що ж сталося? Лезо, колись ніжне, огрубнуло, ставши схожим на іржаву пилу, і не відбивало більше сонячних променів.
– Навіщо я піддалася спокусі? – гірко заплакала бритва. – Як мене леліяв і пестив добрий цирульник! Як він радів і гордився моєю роботою! А тепер, о Боже, що зі мною трапилося: лезо потемніло, зазубилося і вкрилося огидною іржею. Я загинула і немає мені порятунку!
* *
Сумна доля чекає всякого, хто наділений талантом, але замість того, щоб розвивати і удосконалювати свої здібності, надмірно підноситься і вдається до неробства і самомилування. Як і ця нещасна бритва, така людина поступово втрачає ясність і гостроту розуму, стає відсталою, ледачою і обростає іржею неуцтва, що роз’їдає душу і тіло.
«Бо всякий, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться» (Євангеліє від Луки 14:11)
