Закінчується концерт. Лунають аплодисменти, завіса падає. Лунають виклики на біс, скрипка виходить на край сцени, вклоняється і, вказуючи на скромного скрипаля, що стоїть осторонь, звертається до публіки: «Я бажаю, щоб ваші вітання скерувались рівно ж і до цього пана; мушу визнати, заради істини, що без його співучасті в мене так добре не вийшло б».
Скільки християн нагадують мені цю скрипку! Чи й ви не є одним з них? Для них святість, та святість, якої вони прагнуть доброю волею, – це справа людини за співучастю Бога. Їхній спосіб діяти є показовим з цієї точки зору. Зокрема їхня молитва, яка полягає в тому, щоб просити в Бога допомоги, визнавати свої провини перед Ним, подаючи водночас усі аргументи, які тільки можна зібрати, аби «змусити» Його прийняти рішення на їхню користь. Такий спосіб мислення є, без сумніву, зворушливий, але він спирається на незрілу концепцію стосунків між Богом і людиною, перекручує життя християнина і чинить перепону для прямування душі до досконалости. Справді, освячення не є справою людини за співучастю Бога, а творінням Бога за співучастю людини. І різниця тут велика.
Якщо вони це розуміють, все перетворюється, а передусім молитва. Вона не має більше на меті схилити Бога до дії, домогтися від Отця, щоб Він цікавився Своєю дитиною: нарешті стає зрозуміло, що Бог діє постійно, як сказав наш Господь: «Отець Мій працює аж досі, працюю і Я» (Ів. 5:17). Молитва, отже, полягає головним чином у тому, щоб доручити себе Божій дії.
Роздуми про молитву
