Божа любов взяла на себе ініціативу і полюбила нас тоді, коли ми ще були далеко не приємні («мертві через гріх»).
Ця думка оживляє в моїй пам’яті початок нашого Руху, коли Бог запалив у нашому серці «іскру» нашого великого Ідеалу.
Хіба ми тоді, посеред страждань і розрухи, спричинених війною, могли знайти когось іншого, хто б захотів нас любити?
Не могли. Отже, саме ми, завдяки особливому дару Божому, мали запалювати полум’я любові в безлічі сердець, прагнучи заполонити ним усіх. І ми не зважали на те, чи наші ближні були приємними, щоб можна було їх любити, – нашу увагу привертали найубогіші, в яких ми найкраще могли розгледіти лик Христа, а ще ті, які найбільше потребували Його милосердя.
Цього нас навчив Він
Можливо, саме для того, щоб навчити нас «любити першими», Бог у той період війни не спонукав нас відразу любити всіх братів. Насамперед Він скеровував нас до нужденних, бідних, хворих, ув’язнених, сиріт. Тепер іноді здається, що Він немовби заслонив нам очі, щоб ми не бачили Його ні в кому іншому, крім них, насамперед у них.
Ми оточили своєю турботою всіх бідних міста.
З важкими валізами в руках мої перші товаришки і я у вільний від роботи час відвідували цих людей в їхніх халупах: вони були Ісусом. Ми мріяли, що колись у судний день Господь покаже нам ту подаровану одежину, той шарф, ті рукавиці, які ми комусь віддали, вишиті дорогоцінними перлами, як це сталося з хрестиком Катерини Сієнської, який вона подарувала бідному.
У бідному Господь нам показував того, кого ми могли «любити першими».
Зміст
