Ромко сидів у старому рипучому кріслі, спершись ліктями на підвіконня, і понуро дивився на хляпу за вікном.
Із зимою цьогоріч йому не пощастило. Мало того, що видалася безсніжна, то ще й довелося в село їхати до маминих батьків, бо її з роботи відправили в термінове відрядження. Аж на два тижні, до самого Нового року.
Не те щоб Ромко не любив бабусю з дідусем, навпаки – з радістю їздив до них, але влітку. Коли можна їсти черешні, не виходячи з кімнати: достатньо лише відчинити вікно і простягнути руку до щедро всипаної плодами гілки. Коли з пацанами, що теж поприїжджали в село на канікули, можна зганяти на річку, пострибати у воду з тарзанки чи вибратися в ліс по малину. А потім збудувати в гіллі старого розлогого горіха таємну базу і погратися в лісових розбійників.
Узимку нічого цього не було. Друзі залишилися в теплих міських квартирах, напівсонна річка мляво текла, змиваючи з берегів пожухле листя, а старий горіх куняв, розчепіривши темні голі гілляки.
І хоча завтра день святого Миколая, настрій у Ромка був зовсім не святковий. У сивобородого чарівника він перестав вірити якраз цього дня три роки тому, коли випадково прокинувся удосвіта й помітив, що кольоровий пакунок під ліжко кладе мама, а ніякий не Миколай. Правда, за сніданком вона доводила синові, що йому примарилося, що вона всю ніч спала. Але чомусь червоніла й відводила погляд. Ромко поділився сумним відкриттям з друзями в школі. Ті заспокоювали: мовляв, яка різниця, хто приносить подарунки – головне, що приносить. Але Ромкові йшлося не про подарунки, а про віру в дива.
Відтоді він розлюбив усі зимові свята – Миколая, Різдво, навіть Новий рік, бо вважав це все великим обманом. Тішився лише снігу, єдиному правдивому зимовому диву, котре можна по-справжньому відчути і на дотик, і навіть на смак: ловиш сніжинку на язик – і вона за мить з холодної колючки перетворюється на ніжну теплу краплинку. А найбільше Ромко любив сніг за те, що з нього можна ліпити чудернацькі фігури й замки.
Цієї зими снігу ще не було. Жодного разу. З неба падав як не дощ, то якась снігодощова мутна суміш.
Ромко дивився у вікно на сірий похмурий пейзаж і важко зітхав. Його не тішили ані бабусині тістечка, ані дідова майстерня, де він завжди годинами міг роздивлятися чудернацькі столярні інструменти й насолоджуватися терпким запахом соснової стружки. Телевізор дивитися не хотілося, а інтернету в хаті не було. Почитав би щось, але, поспіхом збираючись у село, забув прихопити зі собою книжки.
– Ромчику-у-у! – почулося з кухні. – А принеси-но води від сусідів!
Хлопець повільно підвівся і спустився зі стриху. Взув черевики, схопив порожні відра і вийшов.
– Та хоч куртку накинь, чи що! – почувся крізь двері невдоволений бабусин голос, але онук лише махнув рукою і помчав через дорогу до сусідського подвір’я.
У бабусі з дідусем була своя криниця, але вода в ній трохи дивна, з присмаком. Дідусь каже, що під ними в землі соляна жила, від того і колір, і присмак. А в сусідів вода чиста, прозора, тому для пиття завжди в них набирали. Улітку Ромко часто ходив по воду, але самих сусідів ніколи не бачив.
Хлопець відчинив хвіртку й попрямував до криниці. Зняв накривку і зазирнув досередини.
– Привіт! – раптом почулося за спиною.
З несподіванки Ромко випустив відро і рвучко повернувся. Біля порогу будинку сиділа дівчинка, вкрита сірим пледом, з-під якого виднілися лише її голова й плечі.
– Ну й налякала ти мене, – невдоволено буркнув Ромко. – Я думав, тут ніхто не живе. Ти хто?
Дівчинка витягла з-під пледа руку і простягнула, вітаючись.
– Еля. Приїхала до бабусі. Вона сама живе, я деколи провідую її.
– І я до бабусі. Але тебе чомусь ніколи не бачив.
– Ти, мабуть, влітку тут буваєш, а я влітку завжди в МРЦ.
– Ем-ер-це? – перепитав Ромко. – Не чув про такий табір. Де то є?
– Не табір, медично-реабілітаційний центр. У сусідньому районі.
Еля махнула рукою, показуючи, в якому напрямку центр. Від її руху плед сповз униз, і Ромко побачив, що дівчинка сидить на інвалідному візку. Він зніяковів і якусь мить розгублено дивився, як Еля марно намагається підняти плед із землі. Потім схаменувся, підняв, трохи незграбно обтріпав і подав дівчинці, відводячи погляд. Еля схилила голову набік.
– А тебе як звати? – запитала з цікавістю.
– Роман.
– Якось засерйозно. Друзі як кличуть?
– Та по-різному. Ромко, Ром, навіть Ромул.
– Ромул? – здивувалася Еля.
– Ага, так звали одного з братів-засновників Риму. У класі знають про моє захоплення архітектурою, особливо давньоримською, тому й прозвали Ромулом. А тебе як? Еля ж теж не справжнє ім’я? На прізвисько змахує.
– Еліна. Але Еля мені більше подобається.
– Чому?
– Бо я ельфійка.
– Хто-хто? – тепер Ромко здивувався по-справжньому.
– Ельфійка, тому й Еля.
Ромко пирснув зо сміху. Еля насупилася. Ромко простягнув до неї руку, наче просив вибачення.
– Не ображайся, вирвалося. Просто уявив…
– Уявив що? – урвала його Еля. – Думаєш, якщо я не можу ходити, то не можу бути ельфійкою? Ельфи, щоб ти знав, більше літають, аніж ходять, тож я запросто справляюся зі своїми обов’язками.
– З якими ще обов’язками?
– З ельфійськими, якими ж іще. Завтра ж свято, Миколай розносить дітям подарунки, а ельфи йому допомагають.
– А-а-а… ну тоді ясно, – з удаваною серйозністю сказав Ромко, але знову не втримався і розсміявся.
– Зовсім не смішно! От візьми й спробуй за ніч встигнути до всіх дітей і не переплутати нічого. Думаєш, так просто?
– Не просто, – уже серйозно погодився Ромко. – Навіть неможливо. Тому я й не вірю ні в якого Миколая.
– Не віриш? Ти що, ніколи не отримував подарунків від Миколая? Може, ти забував писати йому листи?
– Та ні, щороку писав, і подарунки щороку були. Правда, не завжди ті, що я просив. Деколи навіть плакав через це, особливо коли замість спортивного велосипеда знайшов під подушкою якусь іграшку. Але мама заспокоювала, що велосипед, напевно, дуже великий і не помістився Миколаю в мішок.
– Може, так воно й було? – щиро запитала Еля.
– Ага, – кивнув Ромко, – не помістився. Тільки не Миколаю в мішок, а мамі в сумку. Бо кілька років тому я випадково дізнався, що це вона підкладає подарунки, а не якийсь чарівник на оленячій упряжці.
– То, може, твоя мама теж ельфійка і допомагає Миколаю? – припустила Еля.
Ромко хотів заперечити, але махнув рукою.
– Добре, піду, я прийшов води набрати, а не дитячі казки слухати.
Раптом за вікном, під яким сиділа Еля, почувся гавкіт.
– О, Булька прокинувся.
– Булька? Хіба у вас є собака? Ніколи не помічав.
– Він живе зі мною в місті. Я завжди беру його зі собою до бабусі.
– То це песик? Він? А чому Булька?
Еля стенула плечима.
– Бо мені хотілося мати подружку, а потім виявилося, що то хлопчик.
– То треба було одразу дівчинку вибирати.
– Я не вибирала Бульку, він сам мене знайшов.
– Тобто?
– Що тобто?
– Ну, тобто як він тебе знайшов? Розкажи.
– Ти ж по воду, а не казки слухати.
– Та не вибрикуйся, розказуй!
– А обіцяєш, що не будеш сміятися?
Ромко притис долоню до грудей, скорчивши серйозну міну. Еля схилила набік голову і примружилася, наче згадувала.
– Це сталося три роки тому, якраз у переддень Миколая. Я сиділа на цьому ж місці, але закутана в кожух, бо був мороз і сніг. Раптом почула жалібне скавуління. Десь недалеко. Спочатку хотіла гукнути на допомогу бабусю, але вона погано чує і я б не докликалася її з вулиці. Тому сама покотила візок до воріт і виїхала на дорогу. Ось там, за парканом, на дні канави побачила цуценя з чорною плямкою на білій спинці. Воно безпомічно скавуліло й ніяк не могло підвестися, бо мало перебиті лапи. Певно, машиною зачепило. Я хотіла допомогти, потяглася до нього руками, але візок перехилився – і я опинилася в канаві разом із цуциком. Зі страху він заскавулів ще голосніше, але потім трохи заспокоївся і притулився до моєї скорченої ноги. Не люблю себе жаліти, але мені було так прикро, що я розплакалася. І крізь сльози просила Миколая, щоб якщо він не може вилікувати мене, то хай хоча б врятує цього маленького песика. Потім я знепритомніла.
Прийшла до тями вже в бабусі на руках. Вона намагалася витягнути мене з канави, голосила, бідкалася, що не впильнувала. Я озирнулася за цуценям, але його в канаві вже не було. Попросила бабусю пошукати, та марно: песик зник без сліду.
Бабуся завезла мене додому, хотіла вже дзвонити батькам, та мені вдалося переконати її, що зі мною все гаразд і не треба нікого хвилювати. Врешті бабуся заспокоїлася, допомогла мені помитися, переодягнутись і вклала мене в ліжко. Коли я залишилася в кімнаті сама, то не втрималася й знову розревілася від жалю за песиком. Його, напевно, змило стічною водою, поки я лежала непритомна. Я довго не могла заснути, мучилася, переживала, але врешті мене зморило.
Прокинулася зранку від якогось лоскоту. Спершу подивилася на стіну, де сонячні промені гралися з тінню фіранки. «Сонце так не лоскоче», – подумала я і глянула вниз. Біля лівої руки вмостилось і лоскотало мені долоню біле цуценя з чорною плямкою на спині…
Еля розплющила очі й подивилася на Ромка.
– І після цього ти ще будеш казати, що Миколая нема і що це не він виконує дитячі бажання?
Хлопець похитав головою.
– Тут усе очевидно. Бабуся вклала тебе спати і пішла шукати песика. Певно, той десь відповз, а вона знайшла і принесла тобі в ліжко.
– Але він був чистий, здоровий, ще й радісно підскакував.
– Ну ясно, бо бабуся спершу помила його і нагодувала. А собаки такі – на них усе швидко заживає. Тому й скакав, ніби й не сталося нічого.
– Не тому. Я знаю.
– А чому ж? – ущипливо запитав Ромко.
– А тому, що наступної ночі до мене прийшов сам Миколай і розмовляв зі мною.
– Та ти що? – з удаваним захопленням плеснув у долоні Ромко.
– От я знала, що ти насміхатимешся. А це ж правда!
– Дивина! І про що ж він тобі розповів?
– Про те, як щороку готує подарунки мільйонам дітей по всьому світу. І що самому впоратися дуже важко. Бо хоч би як швидко не бігли небом його вірні олені, за ніч усюди не встигнеш. Тому Миколаю допомагають добрі ельфи. І він запропонував мені теж стати його помічницею.
– Тобто ельфійкою?
– Так.
– Це за які такі заслуги? І взагалі, ти в курсі, що ельфи літають, а ти навіть ходити не можеш?
– Знаю. Він сказав, що я зможу літати, бо в мене добре і легке серце, не прикуте до землі важкими думками і вчинками. А ще сказав, що замість ніг подарує мені крила.
– І подарував?
Еля кивнула.
– То покажи! Крутнися по небу довкола будинку, – вигукнув Ромко, махаючи руками.
– Я перетворююся на ельфійку і літаю лише раз на рік – у ніч, коли Миколай приносить подарунки дітям.
Еля скулилася.
– Я вже трохи змерзла. І пізно вже. Треба ще передивитися листи, поправити маршрут, щоб до всіх дітей встигнути.
– То листи до тебе приходять, а не до Миколая?
– Ні, пошта приходить йому, а він уже пересилає нам, своїм помічникам і помічницям, і ми все сортуємо.
– І багато вас?
– Не знаю. Я інших ельфів не бачила, але думаю, що є по всій землі.
– Але ж Миколай є лише в нас!
– Чому це? Він приходить до всіх дітей. Тільки кличуть вони його по-різному: Санта Клаусом, Пер Ноелем, Дідом Морозом… До когось він прилітає в різдвяну ніч, до когось у новорічну.
– А як він пересилає вам листи, інтернет же не тягне в селі? Чи, може, «Укрпоштою»?
– У чарівників своя пошта, ельфійська, – відказала Еля. – Вона вже тисячу років працює безвідмовно.
– Ще б пак! З такими-то поштарями! – крізь сміх вигукнув Ромко, показуючи пальцем на дівчинку.
Вона не заперечила, лише похитала головою і додала із жалем:
– Ти не такий злий, як вдаєш. Миколай навчив мене не тільки літати, але й бачити серця людей. Ти добрий, просто зневірений. Чому?
– Я вже казав тобі. Тому що люди обманюють. Навіть найближчі. І прикривають свою брехню добрими намірами. А насправді чудес не буває. Знаєш, я змалечку захоплююсь архітектурою. Дуже люблю досліджувати різні споруди, роздивлятися, вивчати їхні фотки, схеми і креслення. Якось побачив в інтернеті, що в Америці вийшла багатотомна кольорова енциклопедія світової архітектури, де описані найвідоміші споруди усіх часів і народів. Попросити маму, щоб купила, я не міг, бо енциклопедія ну ду-у-уже дорога, ще й замовляти треба було з-за кордону. Тож написав лист і попросив у Миколая. І знаєш, що отримав? Дитячу 3 D-модель вежі Біг-Бен у Лондоні. Тепер я вже знаю, що всі ті листи потрапляли до мами і вона виконувала мої бажання так, як дозволяв її гаманець, а не чарівна сила бородатого дивака.
Ромко гірко всміхнувся і додав, розвівши руками:
– Отак, дорога ельфійко. Твоя правда, я не злий і теж не проти допомагати людям, але не надуманими чудесами, а реальними справами. А Миколай ваш – чи як там ви його ще називаєте – лише вигадка. Добре, мені теж пора!
Ромко схопив відра, швидко набрав з криниці води і рушив до воріт. Уже з дороги повернувся і промовив, не зупиняючись:
– Дивися, не застудися, коли літатимеш. Морозу нема, але ночі однаково холодні. Закутуйся добре!
Еля промовчала, лише кивнула у відповідь і загадково всміхнулася…
Ромко прокинувся від галасу на подвір’ї. Темні штори не пропускали в кімнату світло, зате звуки долинали дуже добре. Дідусь щось вигукував, наче сварився чи сперечався з кимось.
– От чудасія! – доносилося знадвору. – Що за напасть така? Мало того, що снігу за ніч навалило, ще й потоптався хтось на оборі. Наче стадо оленів промчало!
– Може, то корови з ферми забрели? – почувся бабусин голос.
– Та чи я сліди корови від оленячих не відрізню? – заперечив дід. – Оно дивися на ці овальні витягнуті відбитки. І відстань між слідами більша, ніж у корови.
– Може, коні?
– Та в коня взагалі інакші. Кажу тобі – оленячі! І від саней оно дві смуги.
– Кого ж то так занесло? – бідкалася бабуся. – На якого воно нам здалося?
– Та от і я не втямлю. І головне – дорога чиста. Ворота замкнені, лише оно на подвір’ї потоптали. Ніби з неба звалилися чи вітром яким навіяло…
Ромкові закортіло самому подивитися на ті дивні сліди. Він підвівся з ліжка, ступив крок до вікна, але через щось перечепився і гримнувся на підлогу. Вилаявся, потягнувся до вимикача настільної лампи і ввімкнув світло.
Біля ліжка лежали книжки, акуратно складені одна на одну. Ромко взяв верхній том і прочитав англійською: «Велика ілюстрована енциклопедія світової архітектури».
Підвівся, геть збентежений, підійшов до вікна і визирнув на засніжене подвір’я. У ту ж мить з-за хмари з’явилося ранкове сонце, перетворюючи сніжне покривало на розсипи блискучих діамантів. Засліплений їхнім сяйвом, Ромко відвернувся і мимоволі перевів погляд на будинок навпроти.
У вікні кімнати на стриху він побачив Елю. Вона спала, сидячи у візку, схиливши голову на руки, складені на підвіконні. Уві сні Еля усміхалася. А поряд, згорнувшись калачиком, спав маленький песик з чорною плямкою на білій спині.
Автор: Надя Біла
Зміст
