Із Сонею ніхто не дружив через її дивакуватість і, можливо, через брекети, які не давали їй розмовляти так, як раніше. Одного разу вона розповідала вірш біля дошки. Це було наступного дня після відвідин стоматолога, який позапихав їй до рота всі ті залізяки.
Соня старанно тренувалася ввечері, тричі розповідала вірша своєму пухнастому собаці Песику, який навіть іграшковим вухом не повів, тобто все було ОК. Але біля дошки щось там їй у роті заплуталося – і замість слова «діжка» Соня голосно продзижчала «ЖИЖКА». І весь клас регочучи зааплодував.
Ось уже третій тиждень Соню в школі кличуть Жижкою. Не те щоб їй було дуже образливо, але кілька разів вона плакала в шкільному туалеті і разочок – удома в подушку. Через те, що друзів, окрім Песика, вона мала небагато, заступитися за неї було нікому. Але Соня уявляла, що одного разу Песик перетвориться на справжнього пса і дасть добрячого прочухана всім її недругам!
* * *
Звісно, Соня просила маму й тата купити їй справжнього собаку. Не просто просила, а вірила, мріяла – і сподівалася на диво. Років із шести, мабуть, як тільки усвідомила, що без собаки їй не вижити в цьому світі. Соня написала п’ять листів Діду Морозу, два – Санта Клаусу і один – бабусі Валі, в якому намалювала свого найкращого друга веселим, кошлатим, рудим – одне вухо стирчить, а інше трішки зім’яте… Не спрацювало.
Дід Мороз і Санта відморозилися, а бабуся Валя прислала іграшкового Песика і шоколадні пластівці. Згодом Соня підросла і зрозуміла, що всі ниточки від подарунків із Лапландії ведуть до маминого і татового «сімейного бюджету», який батьки підбивали щомісяця і подовгу охали й ахали на кухні (чи то охав бюджет, якого підбили). Тоді листи припинились. І почалися маніпуляції. Соня обіцяла гарно вчитись і щосуботи у всій квартирі мити підлогу. Не спрацювало. Підлогу однієї суботи вона таки помила. Суперово вчитися так і не стала: ДЖУЖКИ!
* * *
Усе змінилося напередодні Нового року. Батьки постукали до Сониної кімнати, зайшли навшпиньках, загадково усміхалися і одне поперед одного бажали їй добраніч: щоб усі негаразди залишились у старому році, щоб усі приємності сталися в році прийдешньому, щоб нарешті Соня знайшла друзів-відчайдухів, з якими вона буде… А що саме – завтра дізнається! Коли познайомиться зі своїм новорічним подарунком! Та вони не можуть сказати, що саме за подарунок, адже це – диво і трапиться воно рівно опівночі, коли Дід Мороз притарабанить той подарунок під ялинку (еге ж, три ХА-ХА!). А тому вони просто міцно цілують свою крихітку, бажають приємних снів і здійснення найзаповітнішої мрії!
«Мрія! Нарешті! – думала Соня, міцно обіймаючи Песика. – Нарешті вони зрозуміли, що ще рік без собаки я не витримаю. Ну скільки можна! І вони сказали: «Ти познайомишся з подарунком». Звісно, це собака! Як же він там без мене всю ніч? Адже вони його десь переховують до ранку. Вони його хоч нагодували? А попити дали? А якщо він почне скавчати?» Соня лежала тихо-тихо, намагаючись почути легесеньке скавчання, але таки заснула.
* * *
На ранок подарункова коробка, ретельно загорнута блискучим папером, не скавчала і не рухалася. Тишком лежала собі під пахучою вбраною ялинкою, і Соня навіть на мить вирішила не чіпати її, якщо та хоча б трішечки не поворухнеться. Але мама, яка зазирнула в кімнату якраз цієї миті, своєю усмішкою не залишила вибору: Соня підступилася до коробки. Серце гупало, як барабан. Мама усміхалася. Блискучий папір довго не піддавався.
«Ковзани-и-и-и-и!!! – голосно вигукнула мама, і Соня аж смикнулася від несподіванки. – Рожеві, гарнюні! Гострі – капець! А ще що?! А о-о-о-ось! Які ж гарні шкарпетки в малесенькі песики! Ану швиденько міряй, чи вгадав Дід Мороз? Авжеж! З кольором точно вгадав і ось із цими сніжинками – дивися, які гарні! Тобі ж подобається? Збираєшся на ковзанку? Просто зараз? Бачила, яку крутецьку залили на нашому стадіоні? Просто суперова, така рівнесенька! Три кроки – і ти вже на льодовій арені! А скільки там дітей, бачила? З кимось потоваришуєш! Точно тобі кажу! Збирайся! Ось побачиш, сьогодні в тебе буде найдивовижніший день!»
Соня кивала і з усіх сил стримувала сльози. Вона розуміла, що зараз мама надто захоплена ковзанами і навряд чи ті сльози помітила б, а якщо б і помітила, то подумала б, що сльози від радості. Але все одно краще стриматись і виплакатися вже потім. Навіщо зараз засмучувати маму? Тим паче, що сльозами не допоможеш ковзанам перетворитися на собаку.
Соня жила на першому поверсі, отож вирішила, що до стадіону, який дійсно був майже під вікнами, дійде на ковзанах. До того ж чохли на лезах були досить зручні. Принаймні їй так здавалося, коли вона приміряла подарунок і потупцювала в ньому перед дзеркалом. А ще Соня здавалася вищою на ковзанах і, мабуть, дорослішою, якоюсь навіть упевненішою. Колись улітку, катаючись на роликах, вона сказала мамі, що круто було б не забувати про ролики на час холодних зимових місяців. Мама тоді мугикнула щось під ніс, і до розмови про ролики взимку вони більше жодного разу не поверталися. І невже ця однісінька розмова привела до такого новорічного подарунка?! Але ж про собаку Соня згадувала мало не щодня.
Хтось гуляє з песиком.
– Мам, я б теж вставала ранесенько і гуляла б із собакою, я б вас не турбувала. Чесно!
Хтось стоїть у черзі на касу з консервами для котів чи для собак.
– Мам, для маленьких порід одна консерва коштує не більше п’ятдесяти гривень. А ще я читала, що можна годувати людською їжею. Кашу варити я зумію. Навчуся. Чесно!
Хтось гладить песика у фільмі чи в мультику.
– Мам, дивись, вони такі щасливі. Я теж хочу собаку. Дуже-дуже. Я буду сама з нею гуляти, сама годувати, а ви будете всі щасливі. Я вам обіцяю. Чесно-пречесно!
* * *
«Як? Як, скажіть мені, можна було згадати про ковзани і не пам’ятати про мою найбільшу мрію – собаку!» – Соня зрозуміла, що вигукнула це вголос, перебираючи неслухняними ногами в ковзанах сходинка за сходинкою. Нарешті двір і осьде недалечко – стадіон. Рукою подати! Але коли ти йдеш, а не їдеш, ковзани, виявляється, не такий уже й зручний транспорт. Нічого спільного з роликами.
Перила. Лавка. Деревинка. Три кроки. Знов деревинка. Дякую, ще перила! Лавка. Посидіти, відпочити і можна ковзати. Та чи вийде? Соня важко дихала і відпочивала, дивлячись на задоволених рум’яних профі, що гасали на ковзанах через увесь стадіон туди-сюди. Хтось падав, реготав, вставав і летів далі. Хтось виписував візерунки на льоду, ковзав задом наперед, стрибав і наганяв на Соню страх і сором.
«Я так нізащо не зможу! Я ледве дошкутильгала сюди! Хіба хтось захоче дружити з такою лузеркою, як я? Мама що – знущається? Яка купа друзів? Тут я отримаю хіба купу синців і купу знущань від вправних однолітків», – думала Соня, зітхала і скавчала.
Ой, скавчала? Чи то хтось інший скавчав?
Соня озирнулась і на протилежному боці стадіону побачила його – маленького, рудого, кошлатого. Щоправда, вуха не стирчали, а були притиснуті до голови – видно було, що песик чогось боїться. Він упирався лапами, пручався, крутився і скавчав. І тільки згодом Соня зрозуміла, чому він так поводився. За повідець на ковзанку його тягнула дівчина років тринадцяти. Вона гримала на песика, смикала за повідець, лупцювала його по дупці і підпихала ногами на лід. Сама вона була без ковзанів, але вправно ковзала підошвами чобіт, підганяючи пса. Лапи горе-ковзаняра роз’їжджалися, зібрати докупи всі чотири йому було геть складно. Він важко дихав, час від часу лаявся по-собачому, але швидко переходив на скавчання і благав господиню повернутися назад. Та дівчина наче не чула і не бачила всього того собачого лиха. Вона перемовлялася з купкою дітлахів, які щоразу, коли пес падав мордою чи дупцею на лід, реготали на весь стадіон.
Під такий самий регіт Соня опинилася на собачому боці стадіону. Вона не пам’ятала, як підвелася з лавки, як зняла чохли і ступила на лід, як ковзала самотужки через усенький стадіон. (А чи ковзала? Може, повзла на чотирьох?) Соня чула регіт, а бачила небо. Отже, таки повзла – або впала, розсмішивши всіх навколо своєю незграбністю. Доки вона думала, що з цього гірше, її обступили діти. Здавалося, ще трішки – і її вуха, а потім і лід під нею луснуть од реготу.
– Дивіться, ця така сама, як мій дурний пес!
– Ха-ха-ха!
– Її лапи теж роз’їжджаються на льоду!
– Ха-ха-ха!!!
– Вона що – гепнулася головою і не бембемкає, що сталося?
– Ха-ха-ха!!!
– От дурепа в ковзанах!
Соня підвелася і стала навколішки. Саме в цю мить песик на повідку понюхав її ніс і лизнув щоку.
– Агов, це мій дурний пес, – дівчина різко смикнула повідець – і пес зойкнув.
– Він не дурний! І я дуже хочу, щоб він був моїм! – Соня так крикнула, що регіт навколо вмить припинився. І пошепки додала: – Адже ми з ним такі схожі…
Наступної миті найдоросліший з реготунів щось шепнув на вухо собачій господині. Дівчина примружилась, уперла руки в боки і запитала:
– А скажи-но мені, псяча шанувальнице, який у тебе розмір ноги?
* * *
Соня стояла перед дверима, мабуть, уже цілу вічність. Уся в синцях і в снігу. В самих шкарпетках у малесенькі песики. І з найдорожчим своїм дивом на руках. Відчинила мама – і зойкнула. У відповідь диво гавкнуло. А рум’яна Соня усміхнулася і сказала:
– Жараж я все поясню!
Автор: Гаська Шиян
Зміст
