Цей день зовсім не виглядав таким, що стане початком її історії кохання. Його день теж не був на це схожий. Він узагалі про кохання рідко думав.
Вони, власне, роздумували про різні речі. Кардинально різні. Вона вважала, що перед новорічними та різдвяними святами треба робити, як мінімум, п’ять вихідних днів, аби люди могли спокійно все купити, обдумати святковий стіл, прикрасити зелену красуню, насолоджуючись усією родиною, а не, набігавшись у буденних турботах, в останній день старого року нашвидкуруч закидати якісь іграшки на гілочки. Вона зустрічала Новий рік завжди без новорічного настрою. Не в поганому, та й не в новорічному. До Різдва вже ставало трішки світліше: прикрашала до кінця будинок, із певним розчаруванням думала, що можна було б іще зробити, але не встиглося.
Він любив ці свята, бо тоді в домі ставало затишно й тепло, але йому швидко набридали різдвяні вогники, і ялинка недовго застоювалася в їхній оселі – створила настрій, повеселила, послужила місцем для складання приємних сюрпризів, і досить. Він любив ці свята, але задоволення не розтягував. І взагалі, не надто багато уваги приділяв усій цій казковості.
І в кав’ярню зимового вечора він і вона зайшли зовсім із різних причин. Вона – тому що в кав’ярнях наприкінці січня ще залишалися новорічні гірлянди у вигляді сніжинок, оленів та інших традиційних атрибутів, якими можна натішитися вдосталь, коли ти саме готовий прийняти дух Різдва, а не коли в передсвятковій шопінговій гарячці швиденько фотографуєш оленя з гірлянд і біжиш далі по магазинах. Він – тому що чекав друга, який затримувався, а на вулиці було занадто холодно – зима не відступала (а могла вже, для нього снігова королева мала зрікатися престолу з моменту завершення новорічних свят).
І замовили вони різні напої: вона – какао, а він – американо з молоком. Та й сиділи в різних залах. Вона – нагорі біля вікна з оленем, за якими падав лапатий-лапатий сніг, а він – при вході, спиною до вікон.
Вона допила какао, розплатилася й почала збиратися. Коли виходила, зронила рукавичку. Він її підняв. Вона усміхнулася та подякувала. А він роздратувався. Він узагалі не любив, коли в когось щось із рук падало. Але його вразила усмішка. Нічого наче й особливого, і водночас щось вражаюче. Утім, усмішка швиденько згасла, бо дівчина помітила його роздратований погляд. Отак і побігла собі.
І думала про нього. Сильний, високий. І погляд. А він думав про неї. Єдине, що їх поєднало цього вечора, – це те, що жоден із них не розумів, сподобалися вони одне одному чи ні.
Але відтепер вони щовечора заходили до кав’ярні. Уже з іншими думками – щоби розібратися. Ще раз побачити й усе зрозуміти. І, на жаль, у різний час.
Та одного разу вона забула там шарф. А він зайшов якраз тоді, коли офіціанти його забирали. Він знав, що вона повернеться. Бо не може ж не повернутися – пам’ятав, як вона по-дитячому куталася в той шарфик, ігноруючи пледи, пропоновані затишною кав’ярнею.
Підійшов до знайомого вже офіціанта й розглядав шарфик. На маленькій етикетці був записаний номер телефону. «Мабуть, знала, що загубить». Глибоко вдихнув, угамував хвилювання й зателефонував… На другому кінці почув: «Ну нарешті. Вже й не знала, що придумати».
У захваті він не був, бо любив ініціювати взаємини, тому просто запитав, куди привезти шарфик.
Тепер вони двадцять сьомого числа кожного місяця сидять у кав’ярні, сміються, розповідають історії, слухають, сперечаються (бо навіть у свята не можуть не сперечатися), погоджуються, ревнують.
У них все стало інакше. Незмінними залишилися лише какао й американо з молоком та їхня щирість.
Зміст
