Не завжди ми стаємо перед необхідністю віддати своє життя за інших, щоб повністю ним пожертвувати, як це зробив Ісус. Але, щоб по-справжньому любити ближнього, потрібно добре проживати всі оті маленькі чи великі “смерті”, яких вимагає взаємна любов: забувати про себе, не прив’язуватися до речей, до власних думок, до власних інтересів, щоб повністю зосередитися на інших людях; «стати одним» із тим, хто страждає, і цим зменшити його біль, або «стати одним» із тим, хто радіє, і тим самим помножити його радість.
Це й означає по-справжньому помирати. “Жити заради інших”, “жити іншими” означає зрікатися себе, духовно віддавати своє життя.
Коли людина починає так любити інших, а вони відповідають їй такою ж любов’ю, то вона переходить від одного рівня духовного життя до вищого, зростає у внутрішньому житті.
Тоді людина – вже по-новому – пізнає дари Духа: не знану досі радість, мир, доброзичливість, великодушність… Людина отримує нове світло, яке допомагає бачити кожну подію в Бозі.
У той же час така взаємна любов засвідчує світові Христа. Це й мав на увазі Ісус, кажучи: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35).
Це, безперечно, і є початком християнської революції – отої революції, яку перші християни здійснили в усьому тоді відомому світі, про що Тертуліан сказав: «Ми народилися вчора і вже завоювали світ»[1].
[1] Пор. Тертуліан, Апологетик, 37, 7
Зміст
