«Схуднути, схуднути, схуднути…» Квітка міряла доріжку басейну повільними сильними сплесками. Їй навіть здавалося, що вона відчуває, як зайві кілограми розчиняються з кожним рухом, і її злість на них набуває такого ж блакитно-прозорого кольору, як вода навколо. На п’ятому захóді вона зупинилася біля бортика, піднялася блискучими сходами і впевнено попрямувала до вишки. На сьогодні залишалися лише стрибки. Квітка любила плавати. Коли була менша, то завжди уявляла себе у воді блискучою срібною рибкою, і їй здавалося, що треба лише поплисти трохи швидше – і вийде, як справжній летючій рибці, злетіти в повітря і пронестися над дзеркальною поверхнею. Подорослішавши, вона запевнила себе, що заважка для цього, зате почала стрибати з вишки – це було так захопливо! От і зараз: кілька кроків, стрибок – політ! І знову навкруги магічна блакить води.
Квітка розплющила очі. Під водою серед зграї білих бульбашок було добре видно інших плавців, кахель басейну, дно. Квітка дуже любила розплющувати очі на глибині: усе довкола одразу перетворювалося на уповільнений, інакший світ без голосних звуків, повний таємничих відгомонів і рухів. Але цього разу на дні басейну вона помітила щось незвичайне, блискуче. Випірнувши і набравши побільше повітря, вона знову занурилась і спробувала опуститися глибше, щоб дістати непевну знахідку. Ще один рух – і вона вхопила щось блискуче, чого в басейні бути ніяк не могло. Випірнувши, побачила, що тримає дуже гарну маленьку пляшечку, як з-під парфумів. Тренування якраз закінчилося, і треба було разом з усіма повертатися «на берег».
Добре роздивитися, що саме за «перлину» вона дістала, Квітка змогла вже на вулиці, виринувши з гомінкої роздягальні басейну. Зупинившись під засніженим деревом і довго шукаючи серед речей у рюкзаку свій скарб, вона обережно дістала скляну пляшечку, яка від сонця і зблисків снігу засяяла ще яскравіше. Синя пляшечка була прикрашена коштовними камінцями і мала кришечку у формі складної квітки з багатьма різнокольоровими пелюстками. Стеблина квітки обплітала стінки пляшечки, а на кожному з листочків, немов роса, були викладені камінці. На дотик пляшечка була тепла, майже гаряча. Квітка сховала її в кишеню пуховика і швидко побігла на трамвай.
Удома нікого не було, фізкультура в басейні в них завжди в середу, і батьки в цей день поверталися ввечері. Тому ніхто не завадив Квітці ще раз помилуватися своєю знахідкою, що якимось чудом опинилася в басейні. У Квітчиних руках пляшечка й далі загадково виблискувала такою самою блакиттю, що й вода, з якої вона зненацька з’явилася. Квітка піднесла пляшечку ще ближче до очей і доторкнулася до пелюсток, обережно провела пальчиком по стеблу і зупинилася на одній з краплинок роси. Від цього обережного руху кришечка раптом відкрилася – і вся кімната вмить наповнилася квітковим ароматом, а перед Квіткою опинився… хлопець-гігант! Йому було надто тісно між диваном і книжковими полицями, тож довелося зігнутися. Та все одно він лише дивом не зачепив плечем люстру, а коліном ледь не вибив шибку. Книжки з полиці від поштовху посипалися на гігантську ногу, і хлопець вилаявся якоюсь незнайомою Квітці мовою. Дівчинка так і сиділа, ошелешена, у кріслі. Хлопець-гігант, як не дивно, його анітрохи не зачепив. Ще раз вилаявшись і зруйнувавши гірку з книжок на столі, хлопець почав зменшуватися, а за кілька секунд став лише трохи вищий за Квітку.
– Не рухайся! – прошепотіла Квітка. – Бо закричу!
Але хлопець, напевно, її не почув, бо здивовано роздивлявся свої джинси й худі, наче вперше в житті їх бачив. Найбільше його зацікавили шнурівки на високих черевиках. Квітка передумала кричати, тому що такого смішного видовища не бачила давно. Юнак, якому на вигляд було років п’ятнадцять, вчився зав’язувати і розв’язувати шнурівки. Здавалося, що нічого цікавішого в житті він ніколи ще не робив. З третього разу вийшло.
– Молодець! – не втрималася Квітка. – Впорався!
– З таким взуттям я ще не стикався, – все ще розглядаючи черевики, замислено відповів хлопець, навіть не помітивши, що Квітка з нього глузує.
– Ну, як розібрався, то вшивайся звідси швидко! В ногах уже не заплутаєшся, – оговтавшись від несподіванки, пробурчала Квітка дивакові, який прибув невідь звідки.
– Куди вшивайся? – не второпав той.
– Туди, звідки ти тут узявся! – Квітка вже сердилася на цього блазня.
Він обережно підійшов ближче, підняв синю скляну пляшечку, що так і лежала біля крісла, де Квітка її впустила, і зазирнув усередину.
– Туди я точно не хочу, – сказав, уважно глянувши на Квітку, і додав: – Я джин, і за те, що ти мене звільнила, я можу виконати три твої бажання. Але назад у пляшку я не хочу – ну хіба ти цього забажаєш.
Він презирливо розглядав Квітчину знахідку і, хитро посміхнувшись, спитав:
– Ти ж не захочеш витрачати на це одне з бажань?
– Звідки ти знаєш, на що я захочу витрачати свої бажання? – уже спокійніше відповіла Квітка і розглянула хлопця пильніше.
Він був дуже гарний, волосся мав довге й чорне, хвилями, а очі – як вуглинки, що виблискували вогнем.
– Ну, принаймні я їх маю почути, щоб виконати, хоча загалом вони в усіх типові, – він і сам розслабився й навіть спробував зібрати книжки.
– І що загадують? – спитала Квітка, теж узявшись розбирати книжкові руїни.
– От сто відсотків, що перше ж твоє бажання буде про красу! – самовпевнено посміхнувся джин і втупився в неї своїми очима-вуглинками.
Квітка згадала, як кожного тренування в її голові вмикається одна й та сама платівка: «Схуднути, схуднути, схуднути» – і знову розізлилася на цього мудрагеля.
– Ну, декому ж не треба і загадувати, – буркнула й одразу замовкла, щоб не додати: «Не всім же так щастить, як тобі – які очі!».
Вона навіть не згадала б зараз, коли вперше вирішила, що їй треба схуднути. В одинадцять років? Дванадцять? Відтоді скільки не дивилась у дзеркало – ця думка її не полишала. Бо звідусіль долинали якісь розмови про стрункість, дієти, фігуру і вагу. «З кожної праски» – як сказала б Мар’яна, Квітчина подружка, мама якої була косметологинею. Чого тільки Мар’яна не розповідала Квітці про мамині будні! У свої тринадцять Квітка вже знала про весь асортимент послуг сучасної косметологічної клініки – з усіма цінами, навіть на пластичні операції. А ще вони з Мар’яною вже рік старанно худнули. Щоб досягти стандартів. Тих самих, що з кожної праски.
І тут якийсь стрункий м’язистий красень, що хтозна-звідки взявся, буде ось так одразу вгадувати її бажання. Ну добре, з м’язами в нього не дуже, але таки стрункий і сильний, це і в худі видно.
Джин нарешті зібрав усі книжки і продовжив:
– А тобі хіба треба? Ти ж така гарна! – ось так узяв і бовкнув ні з того ні з сього.
Квітка навіть цілу стопку книжок ледь йому знову на ногу не впустила – він устиг відскочити і, не даючи їй мовити навіть слова, додав:
– Ти неймовірно гарна! Унікальна! Твоє тіло, очі, волосся – таких більше ніколи не було і не буде, повір мені! – Квітка намагалася зрозуміти, чи він не глузує, але він був цілком серйозний. – Я молодий джин, тому ще вчуся і перед тим, як потрапити сюди, – він знову з презирством поглянув на синю пляшечку, – якраз вивчав анатомію людей. Ти не уявляєш, скільки потрібно було вам, людям, подолати перешкод, щоб дізнатися про всі загадки вашого тіла! А ти тепер ще й сумніваєшся, що воно гарне! Неймовірне, я знаю!
Квітці стало цікаво, її захопив джинів захват:
– І як же ти це все вчив – анатомію людей? На розтини ходив?
Він спохмурнів і прошепотів: «Краще б вони почуття гумору бажали», – але Квітка його почула:
– Ну, пробач, вирвалося… Хочеш чаю?
Коли вони вже пили на кухні чай, хлопець сказав:
– Ні на які я розтини не ходив… Ми, джини, лише спостерігаємо за людьми і ні в що не можемо втручатися, тільки бажання виконуємо. Але я бачив, як працював Андреас Везалій, бачив його атлас анатомії, його «Шість анатомічних таблиць», бачив, який спротив чекав кожного, хто хотів дізнатися більше про людське тіло. Щоб ти тепер хотіла «схуднути».
Тут Квітка похлинулася чаєм і залила весь стіл:
– Звідки ти знаєш?!
– Умію шукати інформацію. Коли я тільки опинився у вашому часі – нічого не знав, а тепер знаю.
– Читаєш мої думки?
– Ні, просто у вас зараз кожна дівчина хоче схуднути, наскільки я зрозумів. Ну, чи має хотіти – ось тут я заплутався трохи, але це точно якийсь дуже токсичний тиск.
– Нічого собі, ти вже й нове словечко вивчив, – сумно посміхнулася Квітка.
– Угу, стараюся, – засміявся джин.
– Ти мені перше ж моє бажання «токсично» занапастив своїми компліментами, – драматично зітхнула Квітка. – «Гарна, гарна»! І що мені тепер бажати?
– Що хочеш, але переінакшити твоє тіло я не зможу! Можливо, старші джини і ризикують, але я тільки вчуся і я бачив, який це складний механізм – людське тіло, тож можу припуститися якоїсь помилки…
– А в нас люди сміливо все змінюють! – не втрималася Квітка.
– То ж люди, – якось невесело мовив джин.
І вони мовчки пили чай. А потім Квітка придумала перше бажання:
– А покажи-но мені той атлас і самого Везалія! І ще когось, хто вивчав тіло і бачив, що воно гарне! Можеш?
Джин поставив чашку на стіл, піднявся і простягнув Квітці руку:
– Можу, звісно. Перше бажання? Точно? Не передумаєш?
Квітка з усієї сили замотала головою.
– Тоді міцно тримай мене за руку, або ні – краще обійми, не бійся, це дуже далеко, а нам летіти! Я не кусаюся і нічого такого не маю на думці, обіцяю. Я хоч і джин-підліток, але мої гормони вже давно під контролем.
Квітку ця його впевненість насмішила і заспокоїла. Вона притулилася до хлопця, обхопивши його за плечі, заплющила очі – і побачила те, чого забажала.
Андреас Везалій стояв поруч із гравером Джованні да Калькаром, і вони детально обговорювали кожен ракурс, кожну лінію, кожну крапку. Ніколи в житті Квітка не бачила справжніх гравюр, а тут ще й такі, які замовив художнику найвидатніший з анатомів. На цих гравюрах людське тіло і справді видавалося точним механізмом, в якому не було жодної зайвої шестерні. З-за джинової спини Квітка розглядала таких далеких від її часу людей. Тих, що вже тоді ризикнули відкрити таємниці анатомії. Везалій похмуро дивився на гравюри і був чимось невдоволений. Гравер терпляче слухав усі його зауваги і щось собі занотовував. А тоді джин раптом знову злетів, Квітка міцно-преміцно його обхопила – і вони перенеслися в інше місце.
– Це Леонардо да Вінчі. Він ще один справжній знавець краси людського тіла, – здавалося, джин представляє Квітці свого близького знайомого, яким давно захоплюється, але не хоче відволікати від роботи.
Перед Леонардо вона побачила модель, і її «стандарти» були надто далекі від тих, прейскурант на які Квітка з Мар’яною майже вивчили напам’ять. Але вона була не схожа ні на кого, кого знала Квітка.
– Унікальна! – прошепотів джин. – Таких більше нема і не буде!
На Леонардовому полотні жінка була ще яскравіша, ніж у житті, і забути ні цю жінку, ні цю картину Квітка ніколи б не змогла.
Коли вони повернулися, джин сховався в пляшечку, бо прийшли з роботи Квітчині батьки. Наступного дня Квітка пішла до школи і вперше за багато часу не відчувала себе незграбною. Радше – унікальною. І навіть помітила, що хлопці з класу якось інакше на неї позирають. Та й дівчата теж. А Мар’яна жодного разу не обмовилася про схуднення чи про пластику.
Після уроків Квітка з джином гуляли вулицями і розмовляли про все на світі. Наближалися різдвяні свята, і в місті відкрили лижні спуски. Джин здивовано розглядав лижників і сноубордистів. Усе найважливіше про сучасний спорт він уже опанував, та коли побачив на власні очі-вуглинки, вони аж спалахнули.
– Хочеш спробувати? – хитро запитала Квітка. – Ти ж, мабуть, уже вмієш?
– Вмію, – відповів джин. – Хоча ніколи не пробував.
– Круто, – тільки й мовила Квітка. Вона добре каталася на лижах, а ось на сноуборді ще не пробувала. Її навіть зачепило те, з якою легкістю джин казав про свої вміння.
Він наче вгадав її думки:
– У тебе ж є ще два бажання! Чому ж ні?
– Але лише два! – завагалася Квітка.
– А ти не хочеш уміти кататися на сноуборді? Хочеш щось інше?
– На сноуборді я ще навчуся, а от…
– Що?
Квітка на мить замовкла, а потім набрала побільше повітря і – немов стрибнула з вишки в басейні:
– Я хочу, щоб ти в мене закохався! – випалила, замруживши очі.
Джин здивовано на неї подивився, навіть не зрозумів, здавалося, про що вона каже:
– Але ж навіщо витрачати на це бажання? Ти прекрасна – такої ніколи не було і більше не буде. Я з тобою доти, доки ти не забажаєш щось утретє, отож твоє бажання і так виконується саме собою…
Квітка повільно розплющила очі.
– То… то ти мене любиш?
– Здається…
– І вважаєш, що вміти кататися на сноуборді вже зараз – краще бажання?
– Я тобі вже сказав: безглуздо хотіти, щоб я тебе полюбив, якщо я і так… ну… Словом, це тобі вирішувати…
За пів години вони неслися на сноубордах з найвищого спуску в місті. Обом аж гупало в скронях від захвату. Вони гукали на весь схил, насолоджуючись польотом і танцюючи сноуборд-сальсу на двох. А далі був теплий чай з термоса і обійми в снігових кучугурах – один із найщасливіших днів у житті Квітки. Джинові очі-вуглинки сяяли, як зірки, а волосся пахло квітами.
Віддавши сноуборди, втомлені і щасливі, вони йшли зимовим містом, обіймаючись. І Квітка запитала:
– А в тебе є бажання?
– Хочеш сказати, що зможеш його виконати?
– Я спробую!
Вони зупинилися біля великої міської ялинки, яку вже прикрасили чим тільки можна. Зблискували вогники й наче перебігали з однієї низки гірлянди на іншу, намагаючись наздогнати один одного.
Джин витяг з кишені синю пляшечку, прикрашену коштовними камінцями, і почепив її на одну з гілок.
– Я хотів би бути вільним! Назавжди… Але джини не можуть виконувати власних бажань.
Квітка витягла руку з рукавички і доторкнулася до стебла, що обвивало пляшечку зі синього скла. А потім доторкнулася до джина.
– Я відпускаю тебе. Назавжди. Це моє третє бажання… І дякую тобі!
Джин одразу зник. А Квітка стояла посеред вулиці і ще довго дивилася на вогники, що невгамовно бігали ялинкою. Пляшечка зі синього скла танула в їхніх відблисках, як бурулька, поки зовсім не щезла, залишивши по собі лише кольорові краплини на снігу.
Свята закінчились, а разом з ними й канікули. Квітка знову почала ходити на тренування і після басейну, як завжди, поспішала на англійську, а в інші дні – на гітару і сноуборд. Ідея, що треба худнути, розтанула, як бурулька, поміж усіх цікавих занять. Навіть Мар’яна останнім часом захопилася ірландськими танцями, і її тепер більше цікавило спеціальне взуття і ціни на поїздки на фестивалі.
А Квітка літала, немов сніжинка, тішилася собою новою, унікальною, такою, якої ще ніколи не було й більше не буде, і згадувала про очі-вуглинки. А потім на одній із вулиць у вітрині зблиснула синьою барвою пляшечка – якась зовсім інша, без коштовних камінців, лише розмальована квітами. То була парфумерна крамниця, Квітка ніколи раніше її не помічала – якісь східні косметичні засоби й аромати. Вона стояла біля вітрини, розглядаючи всі ці кольорові скляні пляшечки з хитромудрими кришечками й чудернацькими квітами посеред зими. Аж раптом у вітрині відобразилася ще одна постать:
– Не рухайся, бо закричу! Привіт, Квітко, рятівнице джинів! Шукаєш, кого ще врятувати?
– Що ти тут робиш? Я ж тебе відпустила!
Джин спирався на два нові сноуборди:
– Ну, я тепер вільний і від завтра вільно навчаюся у вашій школі. А зараз у тебе за розкладом сноуборд – я точно знаю: одразу після гітари! Ось тримай – і вважай, що це компенсація за спаскуджене третє бажання. Або просто новорічний подарунок!
Автор: Наталія Ясіновська
Зміст
