Ліна не хотіла, щоб наближався Новий рік. Після того як померла мама, усе стало інакше. Тато більше був схожий на привида, ніж на людину. Він мало говорив і постійно крутив обручку на пальці. Ларга, їхня собака-лабрадор, досі час від часу сиділа в коридорі і скавучала, чекаючи, коли вхідні двері відчиняться і з’явиться вона. Тварина не розуміла. «Щаслива», – подумала Ліна й насупилася, передчуваючи, яке буде свято.
«Ти сьогодні прийдеш?» – екран смартфона засвітився, і вона побачила повідомлення від Марічки, однокласниці.
«Привіт. А куди ж я подінуся».
Ліна подивилася на годинник. На збори залишалося п’ятнадцять хвилин. П’ять хвилин на душ, дві хвилини на те, щоб порозглядати себе в дзеркалі. Ще три хвилини, щоб хоч якось дати раду косичкам. Сьогодні вони були вже не такі гарні: десь волосся повибивалося, десь трохи розплелися… Але переплести їх було нікому: тато із цим завданням не впорається, а їхати в G.bar перед школою не було часу. «Забий», – сказала вона сама собі і помастила губи захисним полуничним бальзамом. З одягом вона не заморочувалася. Лук, приготований з вечора, не підійшов. Не той настрій. Тому Ліна застрибнула в одяг з полиці, на якій було написано: «У будь-якій незрозумілій ситуації одягай оце».
– Привіт, перлинко, – тато сидів на кухні за ноутом.
Він відірвався від екрана. Підбігла Ларга: гавкнула і вклала в Лінину руку заслинену ляльку Барбі. «І тобі смачного», – дівчинка скривилася й подивилася на сніданок.
– Я приготував нам гарячі бутерброди. Як ти любиш, – тато ледь усміхнуся.
– Угу.
Ліна взяла бутерброд у руки. «От тільки він зовсім не гарячий», – подумала вона, але нічого не сказала. Мама завжди точно знала, коли донька прийде снідати, тому готувала так, що бутерброди не вистигали. Як їй це вдавалося? А тато ніби й старався, щоб усе було як раніше, але… Ліна відкусила кілька шматочків. Не те.
– Поїхали? – вона поклала бутерброд на тарілку під пильним поглядом Ларги.
– Ти ж поїла, як горобець.
– Я не голодна, – збрехала.
– Ну добре, тоді поїхали, – тато закрив ноутбук і поклав долоню на кишеню джинсів, щоб переконатися, що має ключі від авто.
Дорога до школи забирала двадцять хвилин. Раніше Ліна обожнювала ці двадцять хвилин, бо це був їхній з татом час. Уся його увага належала тільки їй. Вони слухали улюблену музику одне одного. Тато ставив Queen, а Ліна ставила Alyona Alyona. Так було раніше. Але після маминої смерті вони більше не вмикали музику. Не наважувалися радіти після того, що сталося. Тепер Ліна хотіла якнайшвидше доїхати до школи. Бо там нічого не змінилося: така сама вредна Лариска, такий самий приставучий Вадик і така сама зануда класна керівничка.
– Ти вже замовила Діду Морозу подарунок? – раптом спитав тато.
Дівчинка закотила очі.
– Тат, я вже не маленька, щоб вірити в казочки про Діда Мороза.
– То що, мені не діставати цього року бороду і червоний прикид? – тато відірвався на мить від дороги й підморгнув.
Ліна всміхнулася.
– Не треба. Але я не проти, щоб ти подарував мішок «снікерсів», «баунті» і «твіксів». Як завжди.
– Прийнято! – всміхнувся тато. – Передам у службу Діда Мороза.
– Та-а-а-ату-у-у, благаю!
Тато знов усміхнувся, і в нього на щоках з’явилися ямочки. Коли Ліна була маленька, то дуже любила тицяти в них пальцем. А він ще більше сміявся від цього. Дівчинка зиркнула на тата: він був одягнений у фланелеву картату сорочку, джинси, кросівки, зверху пуховик. Може, тепер сорочка стала більш прим’ята, але загалом тато виглядав як раніше. Його кучеряве волосся так само неслухняно стирчало на всі боки. Лінині подружки казали, що її тато дуже симпатичний.
– Ну що, сьогодні останній ривок? – тато зупинився біля входу до школи.
– Останній ривок, – кивнула вона.
Поцілувала тата в щоку і вийшла з автівки. «Бррр…» Як тільки війнув пронизливий вітер, вона зрозуміла, що вирядилася не за погодою. Пуховичок вище пояса, тоненька салатова кофтинка, коротенька джинсова спідничка, чорні гольфи вище колін, «мартінси» на ногах. Ліна аж здригнулася. Вона накинула на голову капюшон і побігла в приміщення. У голові промайнуло мамине: «Тобі не холодно?».
– Мала! – Марічка чекала на подружку у вестибулі. – Чому так довго? Пішли! Ми вже готуємо клас до вечірки!
Вечірка – це голосно сказано. Однокласники домовилися з класною керою, що після уроків послухають музику й організують солодкий стіл. Ой! Солодкий стіл! Вона ж мала принести з дому якусь випічку.
– Марічко, це катастрофа! Я забула про солодкий стіл! – Ліна спинила подружку і розгублено подивилася на неї.
– Ну… Розслабся! Я наготувала купу кексів. Скажемо, шо це від нас двох, – і Марічка прошепотіла їй на вухо: – Головне, що ти себе не забула.
Дівчата взяли одна одну під руку і рушили до класу.
– Ану чекай… – Ліна раптом зупинилася.
Коли вони проходила коридором повз учительську, Лінин погляд упав на смітник. Він був напхом напханий змальованими рулонами ватману. Надто знайомого Ліні ватману… Дівчинка присіла і відгорнула край, щоб упевнитися. Її мов струмом вдарило: на неї дивився знайомий єдиноріг. Той самий, якого Ліна перемальовувала тричі, бо їй усе не вдавався голографічний ефект на розі.
– Чекай, це що – твої плакати? – Марічка не одразу зрозуміла, чому подружка біла як стіна.
Ліна не змогла сказати нічого. Слова застрягли в горлі. Це були плакати, які вона на прохання вчительки малювала до свят: до дня святого Валентина, до Різдва, до Великодня, до Дня Незалежності… Вона ночами сиділа, гортала улюблених ілюстраторів в інстаграмі і вигадувала героїв та сюжет. Один такий плакат забирав у неї мінімум декілька днів роботи. А зараз вони стирчать зі смітника.
– Мої… – вичавила вона зі себе.
Підвелася. В очах стало поколювати. «Не плакати, тільки не це!» Ліна витягла з урни всі рулони і рішуче пішла до класу. Марічка побігла за нею.
Решта дня минула, як у слоумоушені. Ліна пам’ятає, як піймала погляд вчительки, яка опустила очі, побачивши плакати в її руках. Пам’ятає, як Марічка намагалася її розвеселити. Пам’ятає сміх однокласників і навіть танці. Але вона сиділа осторонь, дивилася на свої плакати і чекала, коли нарешті тато заїде за нею і забере додому.
– Як твій день? – спитав тато, глянувши на ватмани.
– Нормально.
– Нормально? І це все? – тато помітив, що донька засмучена. – А що це за постери?
– Тату, я не хочу про це говорити, – Ліна відвернулася до вікна.
– Це ж твої малюнки?
– Тату! Я ж попросила!
– Ну добре, – тато відступив. – Тоді послухаємо музику.
Він увімкнув Alyona Alyona. На світлофорі навіть стукав пальцем по керму в такт музиці. Цікаво, що це з ним? Але Ліна не наважилася спитати. Як тільки автівка спинилася біля дому, дівчинка вистрибнула з неї і побігла до себе. Навіть з Ларгою не обійнялася. У кімнаті вона розгорнула малюнок з єдинорогом на підлозі. Поплакала трохи, побачивши, що він надірваний і місцями брудний.
«Не буду більше малювати», – подумала Ліна і згорнула плакат.
Наступні декілька днів минули в метушні. Тато ніби прокинувся: до нього дійшло, що до Нового року залишилося всього декілька днів. Вони поїхали в супермаркет, щоб скупити продукти і подарунки родичам. Ліна знайшла подарунок і для Марічки. Вона купила їй плюшеву тихоходку. Не дивуйтеся, якщо ви не знаєте, що це. До знайомства з Марічкою Ліна теж не уявляла, що це за тваринка.
– Дивися, скільки тут всього! Вибери собі щось, – тато поклав руку доньці на плече, коли вони опинились у відділі канцтоварів.
Там був який тільки хочеш папір: блокноти для акварелі, набори для скетчів простим олівцем, папір для маркерів, альбоми для фломастерів… А ще – ціле розмаїття фарб! Навіть брашпен Ліна побачила. Вона давно хотіла спробувати помалювати ним – бачила малюнки брашпеном в інстаграмі.
– Я більше не малюю, – Ліна відвернулася від всього того добра, щоб не піддатися спокусі.
– Це щось нове, – сказав тато. – Відколи це ти не малюєш?
– Від сьогодні, – дівчинка хутко рушила до виходу.
Їй раптом стало важко дихати серед тих фарб і альбомів. Ніби то була кімната без повітря. Вона вискочила і глибоко вдихнула.
– Ти впевнена? – наздогнав її тато.
– Тату, давай не зараз, – Ліна відчула, що не має сили відповідати на ці питання.
– Але ж ти так любила малювати, – тато причепився, мов гель-лак до нігтя. – І мама завжди казала…
– ТАТУ!
Ліна не очікувала, що крикне так різко і голосно. Не очікували й відвідувачі магазину. Коли вони озирнулися, побачили високе худеньке дівча з великими блакитними очима. Косички стирчали в різні боки, а на шиї було повно різних підвісок. Ліна насупила брови, а руки стиснула в кулаки. Потім розгублено подивилася на тата і зніяковіла. Раптом відчула себе маленькою й беззахисною. Тато ступив крок назустріч доньці, і вона кинулася йому в обійми.
– Ну-ну, ти чого, перлинко… – тато відчув, що його сорочка стала волога в тому місці, де донька притислася до нього обличчям.
Новий рік минув непогано. Ліна думала, що буде набагато гірше. Вони з татом запекли індичку з картоплею. Опівночі тато відкоркував шампанське і навіть дав їй спробувати. Весь вечір навколо них носилася Ларга. То вона хвостом начебто ненавмисно зачепила бутерброд з ікрою, щоб він упав зі столу, то нализалася шампанського, яке пролилося на підлогу. Потім втиснулася між Ліною і татом, коли вони лежали на дивані й дивилися «Сам удома». Поки дівчинка не зводила очей з екрана, Ларга не зводила очей з коробки із шоколадними батончиками. Коли Ліна це помітила, надягла на собаку шапку Санти. Ларга лежала в тій шапці, гарчала на неї, але з голови не знімала.
Ліна не пам’ятає, як заснула. Прокинулась у себе в ліжку. Тато, певно, переніс її. Протерла очі й роззирнулася. Коробка з батончиками ціла і на столі. Ларга тихесенько скавучала під дверима – просилася, щоб Ліна її впустила. На столі – смартфон із підсвіченим екраном. Це означає, що посипалися вітання від Марічки та родичів.
Ліна потяглася рукою до свого «Андрійка». Таке прізвисько вони з Марічкою дали андроїду. Розблокувала його і побачила нові повідомлення в телеграмі. Кілька вітань від однокласників, від бабусі з дідусем і вагон повідомлень від Марічки. Якщо уявити, що зараз не було б усіх цих месенджерів, то скільки ж це разів Марічці довелося би збігати на пошту, щоб відправити всі повідомлення? Бідні поштарі доставляли б їх до ночі!
Ліна любила читати повідомлення від Марічки, але розуміла, що це надовго. Тому на секунду зайшла в пошту, щоб перевірити вхідні. Там було одне повідомлення. Прочитавши, від кого воно, дівчинка ледь не впустила телефон.
Мама.
Привіт, перлинко!
Зараз 1 січня 2020 року.
Цей лист ти отримаєш рівно через рік.
Сьогодні ми думали, їхати тобі в село Хрулі з однокласниками – чи в Тернопіль:) Ти сказала, що подумаєш і вирішиш до завтра. Перед сном Ларга махала тобі лапою «На добраніч», коли я зачиняла двері до кімнати. Вона постійно смішить нас. Ось що вона нещодавно втнула: ти сховала її новорічний подарунок у шухляду в шафі, а сама поїхала до бабусі ночувати. Я прокидаюся наступного дня, а Ларга лежить у твоєму ліжку і гризе гумову свинку з етикеткою:) І вже доїла хрумкі смаколики у формі кісточки, які ти придбала для неї:) Виявляється, вона стрибнула на крісло, залізла в ледь висунуту шухляду і сама дістала свої подарунки:)))
Сьогодні тато цілий день майструє кухню. Уже повісив дверцята. Кухня в нас виходить просто цукерочка:)
Новий рік ми зустріли в колі родини. Було супервесело! Нареготались і натанцювалися, як ніколи!
…
Мені подобається, якою ти стаєш: самостійною, впевненою, вчишся виявляти почуття, вчишся казати, що тобі не подобається. В тебе потрохи починається підлітковий період. Ти творча, розумна дівчинка – я пишаюся тобою! У тебе є подружка Марічка, і це мене дуже тішить.
Ти вже більше року навчаєшся в художній школі. Твої малюнки дивовижні! Той пегас, який висить у нас над ліжком, щодня оживає рано-вранці. Коли я п’ю каву, нахиляється, щоб я погладила його гриву. Його ніхто не бачить, тільки я. Мабуть, тому, що він мальований для мене:)
Цього року я хочу давати тобі більше свободи: щоб ти їздила сама до школи, по Києву, до однокласників. Я сподіваюся, мені вистачить мудрості не втручатися надміру у твоє життя.
Пізнавай цей чудовий світ, себе, своє тіло. І що б не сталося, пам’ятай: ніколи не зраджуй себе! Часом може здаватися, що все марно. Можливо, настане мить, коли ти захочеш усе кинути. Але в такі хвилини питай себе: я справді не хочу більше малювати – чи мені просто важко?
Будь щира зі собою і чини так, як підказує серце…
А мені, твоїй мамі, серце підказує, що цьому світові потрібно багато пегасів:)
Щасливого Нового року, перлинко!
Твоя мама.
Ліна геть забула про цю традицію: першого дня року мама писала листи в майбутнє – собі, татові та їй. Дівчинка нетерпляче чекала на них. Але останнім часом стільки всього сталося, що їй вилетіло це з голови.
Вона міцно притиснула телефон до грудей і заплакала. Плакала, напевно, надто голосно, бо Ларга почала ще дужче скавучати під її дверима. Собака відчула, що хазяйці потрібна підтримка. На скавучання Ларги прийшов тато. Відчинив двері й побачив заплакану Ліну.
– Що сталося, Ліночко?
– Мама померла, ось що сталося! – дівчинка показала татові телефон.
Тато побачив листа – і в його очах стали сльози.
– Я теж отримав звістку від мами, – він міцно обняв доньку, і вона відчула, що її піжама стала волога в тому місці, де тато притиснувся до неї обличчям.
В обід дівчинка попросила поїхати в художній магазин. Першого січня мало які магазини відчинені, тому їм з татом довелося посидіти в інтернеті, щоб знайти той, який працював.
– Іди з’їж гарячого бутерброда – і поїдемо, – тато простягнув Ліні тарілку, коли вона зайшла на кухню.
Дівчинка сіла біля тата. Він приготував їй чаю з липовим медом. До них прибігла Ларга і подивилася так, немов не їла цілу вічність. Ліна взяла бутерброд, відламала шматочок і кинула його Ларзі під стіл. Потім відкусила сама.
– Ммм… Непогано, – сказала, всміхнувшись.
– Дякую! – тато аж засяяв.
Бутерброди були холодні. Але смакували по-своєму добре. Та яка різниця, гарячі вони чи не гарячі? Тепер, після маминої смерті, все по-іншому, це правда. Вони з татом мають навчитися жити в новій реальності. І Ліна вирішила, що навчиться. Мама дуже б цього хотіла.
У магазині дівчинка накупила повно різних прибамбасів: і фарби, і альбом, і крутий скетчбук, і нарешті – брашпен, який давно хотіла. Але спершу вона випробувала крутий німецький папір для акварелі. Малинова фарба розпливлася по ньому у формі сердечка.
– Подивимося ввечері фотографії з маминого телефону? – запропонував тато.
– Давай, – Ліна зазирнула у свій мішок «снікерсів», «твіксів» і «баунті».
Вони переглядали фотографії на великому екрані у вітальні. Коли Ларга бачила зображення мами, то щасливо махала хвостом. «Ми теж скучили», – казала подумки дівчинка, дивлячись на собаку.
З деяких фотографій вони з татом сміялися. Особливо з тих, де Ліна закривала обличчя долонями або намагалася вислизнути з кадру. Дівчинка ніколи не любила фотографуватися. А мама не здавалась і все одно намагалася піймати її, бо «яке це фото родини без найвередливішого члена родини?».
Розглядаючи деякі фотографії, мовчали. А коли побачили маму з крихітною Ларгою на руках… і коли Ларга почала скавучати і стрибати, щоб дотягнутися до мами на екрані… вони з татом заплакали. Сиділи і мовчки плакали, обійнявшись, поки до них не прибігла Ларга. І хоч цього вечора все було по-іншому, але дещо залишилося незмінним: Ліна з татом були такі самі близькі.
Увечері перед сном дівчинка думала про маму й ті фотографії. Зараз усі вони зберігаються на iCloud – віртуальній хмарині. Якщо мама на небесах, як кажуть дорослі, то вона неодмінно побачить їх та всміхнеться.
Автор: Марта Ліпша
Зміст
