Лоза не могла нарадуватися, бачачи, як навесні селянин обережно скопав навколо неї землю, намагаючись не зачепити заступом ніжне коріння, як він з любов’ю доглядав за нею, підв’язував, ставив міцні підпори, щоб їй зручно було рости.
У вдячність за таку турботу лоза вирішила щоб то не було обдарувати селянина соковитими запашними гронами.
Коли настала пора збору винограду, лоза була вкрай обвішана великими китицями. Дбайливий хазяїн усі їх зрізав одну за другою і дбайливо уклав у кошик. Потім, подумавши, викопав кілки і підпори і пустив їх на дрова.
І бідній лозі нічого не залишилося, як горювати від незаслуженої образи і мерзнути усю зиму на голій землі. Але наступного року вона вже не була такою щедрою, і недалекоглядний селянин жорстоко поплатився за свою недалекоглядність.
«При цьому скажу: хто сіє скупо, той скупо і пожне, а хто сіє щедро, той щедро і пожне. Кожен приділяй з ласки серця, не з гіркотою і не з примусом, бо хто дає доброзичливо, того любить Бог» (Друге послання до Коринф’ян св. ап. Павла 9:6,7)
