У великому саду за огорожею росли в добрій згоді і мирі фруктові дерева. Весною вони потопали в молочно-рожевій піні, а до кінця літа гнулися під вагою стиглих плодів.
Випадково в цю дружну трудову сім’ю затесалася ліщина, яка незабаром шалено розрослася і загордилася про себе.
– Навіщо мені стирчати в саду за огорожею? – незадоволено бурчала вона. – Я зовсім не збираюся жити тут самітницею. Нехай мої гілки перекинуться через огорожу на вулицю, щоб уся околиця знала, які в мене чудові горіхи!
І ліщина почала наполегливо долати високу огорожу, щоб з’явитися в усій красі перед перехожими.
Коли настала пора і її гілки виявилися суцільно усипані горіхами, усяк охочий став їх обривати. А коли руки не діставали, у хід йшли палиці і каміння.
Незабаром побита і обламана ліщина розгубила не лише плоди, але і листя. Безживно звисали через огорожу її покалічені гілки, а в густій зелені саду красувалися налиті соком яблука, груші, персики…
Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю. (Євангеліє від Матфея 5:5)
