Марія більше не любила Різдво. «У тебе ж біблійне ім’я! – часто казав тато. – Це твій день, свято добра і любові». Тато й сам був дуже світлим, любив колядувати й дарувати всім подарунки. Але минулого року він загинув на війні, під Дебальцевим, і це було перше Різдво без батька.
Вдома сидіти не хотілося, та й узагалі нічого не хотілося. Марія вийшла у двір. Падав дощ, і все навколо потопало в багнюці. На гойдалці сидів сусід Андрій – він був на рік старший і вчився в сьомому класі.
– Привіт! – сказала вона, сідаючи на сусідню гойдалку і відштовхуючись ногами від слизького багна.
– Різдво, а ллє дощ. І де ж те різдвяне диво, га? Привіт, – задумливо відповів Андрій.
– Та яке там Різдво… А дощ, бо по телевізору сказали, що наше місто в сірій зоні. Бачиш – усе сіре, – перед очима був старий занедбаний двоповерховий будинок.
– Воно сіре тому, що ми близько до фронту, – мовив Андрій.
– Чув, як учора стріляли десь за річкою?
– «Арта» працювала, – по-дорослому відповів Андрій. – Дива – то байки для дурнів. Дорослі й справді думають, що ми віримо в Миколая чи в Санту?
– Ну, я вірю. Мені під подушку Миколай поклав цукерки й мандаринки.
– Не мели дурниць, то твоя мама тобі підклала, – засміявся Андрій.
– Ні, – відповіла вона, – у мами проблеми з грошима, вона не тратила б їх на цукерки.
– Моя от поклала мені світшот, блакитно-жовтий, патріотичний. І сказала, що то Миколай, але насправді таку дурню могла подарувати тільки вона. Мама ж тут відома волонтерка. Я сказав, що ніколи його не вдягну, бо ненавиджу все це блакитно-жовте, – скривився хлопець.
– Мій тато повісив блакитно-жовтий прапор на балконі, і ми й досі його не зняли, – промовила Марія.
– А мій тато обіцяв подарувати новий телефон, але мама не пускає мене до нього.
– Чому?
– Бо каже, що це окупована територія і зі мною може щось трапитися. Тому я з нею не розмовляю.
– Я зі своєю теж зранку посварилась, бо вона хотіла святкувати Різдво, а я не хочу. Ненавиджу це все.
– І я ненавиджу.
Вони й не помітили, як до них підійшов чоловік у військовій формі зі смішною червоною шапкою ельфа на голові. Він ніс величезний пакунок.
– Ей, молодь, не підкажете, коли повернуться мешканці п’ятої квартири?
– Ну, я з п’ятої.
– Ой, а ти Марія, – всміхнувся він, – донька нашого командира. А мама де? Ми тут з побратимами зібрали вам трохи різдвяних подарунків.
– Мама на роботі, але ви можете занести до нас, – відповіла Марія.
Вони пішли до під’їзду. Андрій прошепотів Марії на вухо: «Може, він узагалі не військовий, а хоче вас пограбувати?». Діти придивилися до нього пильніше. Він був значно молодший, ніж їм спершу здалося. Проте його обличчя вже було вкрите зморшками, а в руки в’ївся чорний пил, який не змивався. Сказав, що його звати Віталій і що він щойно приїхав із зони АТО. Здавався дуже втомленим. Марія помітила таку саму нашивку на рукаві, яка була в тата: номер бригади і блакитно-жовтий прапор.
– Ось апельсини, торт, а це тобі плюшевий ведмідь і книжка. Ну і цукерки, які ж свята без цукерків? – Віталій викладав на кухонний стіл подарунки і щасливо всміхався. – Ой, а це качка – може, запечете на свято з яблуками.
– Ну, не знаю, ми ніби качку ніколи не готували… А чому ви все це принесли? – спитала Марія.
– Бо хотіли підтримати твою маму і тебе. Твій тато – герой, він урятував нас у бою. І Різдво – це час, щоб дякувати.
– Краще б він був живий, ніж герой, – злісно промовила Марія і заплакала.
Віталій зніяковів і зітхнув. Андрій шмигнув носом.
– Знаєш, я розумію тебе, Маріє, – сказав Віталій і погладив її по голові. – Твій тато був прекрасною людиною. Він навчив нас не лише воювати, а й бути людяними.
Запанувала тиша. Лише Віталій і далі розкладав подарунки.
– А чому у вас така дивна шапка? – спитав трохи згодом Андрій.
– Бо я сьогодні – різдвяний ельф, – усміхнувся Віталій, – таке в мене бойове завдання.
– А моя мама – волонтерка, вона з іншими жінками плете маскувальні сітки для всього фронту, – озвався раптом Андрій і сам здивувався, бо це мамине заняття він не дуже поважав.
– О, то ти Ірин син? Передавай мамі вітання і подяку! Якби не вони, складно нам було б, – сказав Віталій, – ці сітки рятують нас від ворожих розвідників і захищають від обстрілів.
– А я завжди думав, що ті сітки нікому не потрібні, – мовив Андрій.
– Ти що, вони ж маскують нас від ворога, вони магічні – як шапка-невидимка. Коли почалася війна, у нас майже нічого не було. І це так круто, що волонтери придумали плести ці сітки зі старої тканини і різних ганчірок. Мамі твоїй і всім волонтерам – велика шана!
– Може, вип’єте чаю з тортом? – спитала нарешті Марія.
– Ні, дорогі, дякую, мені ще сьогодні повертатися на пост. Треба потрапити не лише до вас, а й до родин інших загиблих побратимів. Бережіть своїх мам, а ми прикриємо, – всміхнувся на прощання Віталій.
Наївшись цукерок, Андрій з Марією задумалися, що ж робити з качкою. Вигляд у неї був не надто апетитний. Тож вони поклали її в холодильник.
– А може, і справді її приготувати? Все-таки Різдво, – задумалась Марія.
– Ходімо до твоєї мами – спитаємо, як готувати? – запропонував Андрій.
Дощ закінчився, і почало трохи підморожувати. Аліна – Маріїна мама – працювала в маленькому магазині. Дівчинка дорогою розмірковувала, як почати розмову, адже вранці вони сильно посварилися. Зазирнувши у вікно, діти побачили, що мама стоїть за прилавком і плаче. По радіо лунали різдвяні колядки. Марія зніяковіла: а якщо мама плаче через неї? Сказані зопалу слова вже не повернути.
– Слухай, краще в моєї мами спитаємо і влаштуємо твоїй сюрприз, – запропонував Андрій. І вони пішли до шкільного спортзалу, де Андрієва мама та інші волонтери плели сітки.
Це було ніби гніздо людини-павука: повсюди було розвішене павутиння, а люди прив’язували до нього шматочки старої тканини. Ці сітки мали маскувати техніку, зброю і бліндажі наших військових. Іра, Андрієва мама, бігала туди-сюди і всім допомагала. Кілометри готової сітки вже чекали відправки на фронт. Андрій прийшов сюди вперше за багато місяців, хоча кожен вечір мама кликала його зі собою.
– Це дуже круто, – сказала Марія. – Твоя мама класна! А ти з нею не розмовляєш.
– А якщо ми самі приготуємо ту качку? І запросимо наших мам на різдвяну вечерю. Буде їм приємна несподіванка, – запропонував Андрій.
– Але як? Я ж навіть духовку вмикати не вмію.
– У мене є ідея!
Вони пішли до сусідки Марії Петрівни. Це була трохи сувора літня пані, але іноді мами з їхнього будинку просили її приглянути за дітьми.
– Маріє Петрівно! Маріє Петрівно! – загукали вони в один голос, коли жінка відчинила двері.
– Що сталося? – здивовано спитала вона.
– Будемо разом святкувати сьогодні Різдво! – сказав Андрій.
– А ви вмієте готувати качку з яблуками? – запитала Марія.
– Звісно, вмію, та на Святвечір готують пісні страви – кутю, вареники, узвар… Кутю я вже маю, на всіх вистачить.
– Але в нас є качка і ми хочемо влаштувати нашим мамам сюрприз, – мовив Андрій.
Яблук удома не було, але Марія Петрівна сказала, що можна запекти качку з апельсинами. В холодильнику знайшлися заморожені вишні, тож дві Марії сіли ліпити вареники. Тим часом Андрій пішов на базар, де вже повикидали ялинки, які ніхто не купив, і ті сумно лежали біля смітника. Але серед них він знайшов маленьку пухнасту красуню. До вечора квартира зовсім змінилася: ялинка, яку вони разом прикрасили, смачні страви, солодощі і запах апельсинів. Марія знайшла гарну скатертину з візерунками, святковий сервіз і свічки. Було справді по-різдвяному. Андрій збігав до себе додому, щоб залишити мамі записку, і повернувся в новому блакитно-жовтому світшоті.
– Ти ж казав, що ніколи його не одягнеш, – усміхнулася Марія.
– Казав. А тепер передумав.
Коли втомлена Маріїна мама повернулася додому, від здивування не могла промовити й слова. А коли, прочитавши записку, прибігла мама Андрія й побачила сина у світшоті, то аж заплакала.
– Мам, ну не плач! Знаєш, я все зрозумів… А ви бачили, що на вулиці сніг? Справжнє різдвяне диво!
– Це ви – наше диво, – сказала Маріїна мама.
Вони сіли за стіл. Качка вийшла дуже смачна, але не це було найважливіше.
– Ану заколядуємо, як тато любив, – попросила Марія.
– А я знаю нову колядку, – мовила Марія Петрівна. І тихенько заспівала:
- На Різдво, на Святий вечір
- Позбиралася малеча,
- Мати кутю вже поставила на стіл.
- В хаті в нас когось бракує –
- Діти, тато наш воює,
- Молимось, щоб повернувся він![1]
Падав пухнастий сніг, а на балконі майорів блакитно-жовтий прапор.
Віталій і його побратими сідали за різдвяний стіл у своєму бліндажі, надійно схованому від ворога маскувальними сітками. Сходила перша зірка.
Автор: Валентина Захабура
[1] Це слова з пісні «Молитва на Різдво», яку написав ветеран АТО Зиновій Медюх
Зміст
