Найважче було з очима. Вставити їх на потрібне місце, ані на міліметр не помилитись і швиденько, наче хірургічною голкою, пришити. Злата уявляла себе справжньою хірургинею. Щоб не з’їхати остаточно від напруги і нудьги.
Очі – хоч і пласкі, але ж слизькі, як равлики після дощу – щоразу прослизали крізь пальці. Злата колола собі руки, сльози набігали від болю. Тоді вона уявляла себе маніяком із жахастиків. Наче вона тут вирішувала долю бідолашних жертв.
Вночі підглядала крізь напівзаплющені повіки, поки Танька дивилася кіно на своєму ноуті. Злата прикидалася, що спить. Вона нічого не чула, тому що названа сестра сиділа в навушниках. Про що голосили нажахані жертви, було зрозуміло й так. Златі жодного разу не стало лячно. Неможливо було позбутися відчуття, що це лише спецефекти.
На підлозі перед нею лежали тридцять сім безоких іграшкових зайців. На канапі – п’ять зі щойно пришитими очима – ґудзиками.
То були не звичайні пухнасті звірята, а скроєні зі шматочків мішковини колекційні іграшки за мотивами популярного японського коміксу манга. Їх за скажені гроші продавала на Etsy хенд-мейд фірма, де підпрацьовувала Танька. Пришивала лапки і хвостики. А ті кляті очі діставалися Златі!
– Будь ласочка, Златочко, – вмовляла її Танька солодким голосом, чи не єдиний раз, коли вона зі Златою взагалі розмовляла. – У мене вже руки не працюють. Я тобі відвалю отакенний відсоток, – вона наче розкривала обійми в повітрі, щоб означити розмір обіцянки.
Танька давала Златі десять гривень за пару присобачених очей. Найважча частина роботи. Лапки і хвостики кріпилися кількома стібками, а білі нитки на чорних ґудзиках мали утворювати симетричні один до одного хрестики. Стібок не туди – і треба переробляти.
Десять гривень – небагато, але чотириста двадцять – сума для Злати неймовірна.
Отже, п’ять готових на канапі – і тридцять сім безоких на килимі під ногами. Злата зітхнула. Тридцять сім і п’ять. От би зараз захворіти! Лежати під ковдрою, пити гаряче молоко з медом, дивитися фільми на Таньчиному ноуті й не думати про зайців.
Свого ноутбука Злата не мала. Тільки старенький смартфон від мами, що дивом тримався вже шостий рік і, на жаль, не збирався ламатися. Пам’яті в нього було на двісті фоток і кілька відео, а екран вкрився тріщинками. Витягати цей телефон з торби в класі було так соромно, що Злата просто про нього забувала. На перервах була чи не єдиною, хто не залипав у телефоні.
Їхня новенька історичка Злату любила. Христина Шарлівна була схожа на хіпстерку з екоферми. Прийшла у вересні в сірій сукні-балахоні й смішних недолугих сандалях. У таких ноги як качині лапи. Щойно стало холодно, у неї на ногах з’явилися уги.
– Ми є тим, що ми їмо, – казала до Кушніра, коли той хрумкав чипсами на весь клас.
– Кха-кха! – реготав Кушнір з набитим ротом, витираючи об штани жовті від сирного ароматизатора пальці.
Злата закочувала очі. Наївна історичка просто була не в курсі про коло зацікавлень Кушніра. Він переймався лише танчиками у своєму телефоні й дівчатами, в яких починали рости груди. Щоперерви перед історією Кушнір вигадував для вчительки свіженьке по-батькові.
– Марлівна! Шкурівна! Шаблівна!
Златі подобалось її незвичайне по-батькові – французьке, а отже, романтичне. Історичка вважала, що Злата носить одну й ту саму сорочку до школи, білу в дрібненький горошок, з тієї самої причини, що й не користується телефоном. Мовляв, Злату не цікавлять матеріальні приваби сучасного світу.
Насправді сорочки діставались їй від старшої Таньки, фанатки рюшів і рукавів-метеликів. Злату від них аж нудило.
Телефон вона просила собі ще минулого Різдва, а потім і на день народження, але телефон подарували Тані. Злата ж на дванадцять років отримала сертифікат на літні курси англійської мови.
– Це від нас, Златочко, – щиро всміхнувся вітчим, наче вони вдвох із мамою обирали для неї подарунок.
Злата добре знала, що сертифікат був лише від мами. Так в їхній наново скроєній родині складалося від початку: вітчим дарував своїй доньці, мама – своїй. Просто зарплатня в них була різна, Злата це розуміла.
Мамі на день народження вітчим приносив квіти і книжку. Він любив науково-фантастичні романи. Мама тепер теж їх любила. Чи то людям просто мають подобатися подарунки. Як-от Златі сподобався сертифікат на курси.
– Дякую! – вигукнула вона, обертаючи на всі боки клаптик глянцевого картону.
– Раз із табором не склалося, – радісно відповіла мама, – ось тобі буде розвага на два тижні. Щодня з дев’ятої до першої, – показала пальцем на картонку.
– Ага, класно, – видушила зі себе Злата, щоб не розплакатись від розчарування.
До табору в Празі вони мали їхати утрьох: Злата, Олеся та Ерік. Інструктори там розмовляють лише англійською, бо діти приїздять з різних країн. Сім днів у готелі посеред лісу: ігри в групах, похід з ночівлею в наметах, а наостанок – два дні екскурсій Прагою. Справжня мрія!
Оплатити такий шикарний літній табір могли, по правді кажучи, лише Ерікові батьки. Його тато працював на німецьку айтішну компанію.
– Я не знаю, – вагалася Олесина мама. – Звучить привабливо, але ж це так далеко, – важко зітхала вона. – Страшно відпускати.
Златина мама не зітхала й не вагалася. Слухала з ледь помітною усмішкою, гортала сторінки якоїсь рекламної брошурки й попивала чай, що їм зготувала Ерікова мама.
Батьки зібралися на нараду, щоб обговорити подорож дітей до Праги. Балакучий рудий Ерік мовчав, наче води в рота набрав. Олеся нервово смикала своє густе каштанове волосся. Злата була спокійна, рахувала квіти на картині, що висіла над каміном. Коли вона хвилювалася, то зазвичай її обличчя вкривалося червоними плямами. А зараз вона з білим личком спокійно розглядала ромашкове поле, зиркаючи на друзів. Вони сиділи мов на голках.
Мама нізащо не відправить Злату до Чехії. І річ не в тому, що це далеко. Вона просто не має за що! Тому Злата таких нереальних мрій навіть не пускала до серця.
– Я готовий докласти до потрібної суми, – раптом сказав Еріків тато. – Діти товаришують чи не з п’яти років, вони справжня команда, – він глянув на Еріка з Олесею, усміхнувся до Злати. – І нам так спокійніше, що наш там не сам буде, а з бандою.
Олесина мама ахнула, Златина мама скептично звела брови. А тоді вже батьки, перебиваючи одне одного, стали голосно сперечатись. Такий зчинили гамір, що Златі хотілося затулити вуха, аби зосередитися на відчутті цілковитого щастя. Було зрозуміло, що врешті-решт мами погодяться.
Олеся склала список потрібних для подорожі речей. Хоча до літа було ще ой‑ой як далеко! Записала все в охайні стовпчики на рожевих папірцях з трояндами. Один – Ерікові, один – Златі.
Ерік готовий був з ранку до ночі обмірковувати вголос, як вони їхатимуть спочатку потягом до Львова, а звідти вже автобусом до Чехії. Як житимуть у готельних номерах, хоч і по двоє, але самі-самісінькі. Без батьків!
Злата знала, що складе свою валізу за кілька днів до подорожі. Скрутить джинси й футболки валиками, як повчали тревел-блогери. Гель для душу не братиме, лише шампунь, бо це те саме мило. Ну й таки покладе один чи два з тих Таньчиних блузонів на випадок чогось урочистого ввечері.
– Ще побачимо, чи цей мужик справді докладе за вас гроші, як обіцяв, – сказала Танька.
– Який мужик? – не зрозуміла Злата.
– Ну той, батько твого хлопця, – Танька мастила десятий шар туші на вії.
– Еріка, – насупилася Злата. – І він мені не хлопець.
– Ага, – Танька вже втикала у вуха навушники, хоча щойно обіцяла пустити Злату за комп’ютер. – Усі вони не хлопці, доки не закохаються у твою найкращу подружку.
Златі набагато більше подобалося, коли Танька просто не звертала на неї уваги. Фарбувала свої білі вії кількомастами шарами туші, замазувала тоналкою плямки, що полишалися від прищиків. Довго-довго сушила своє біляве каре феном, потім випрямляла його праскою для волосся. І йшла гуляти. Нарешті ноут діставався Златі.
Минулого року Танька ще навчалася в десятому класі й мріяла жити в Києві. Злата молилася, щоб вона вступила до якого-небудь київського вишу й звалила звідси. Та судячи з Таньчиних оцінок у школі, Київ їй не світив. Навіть за рік і з двома репетиторами. Жодного разу Злата не бачила, щоб та готувалася до занять.
Сваритися з Танькою Златі було зась. Бо тоді Танька ховала від неї ноут. Одного разу звинуватила Злату в зраді, бо та розповіла батькам, о котрій Танька повернулася додому, коли вони поїхали на вихідні до друзів на дачу.
– Я вже спала, – сказала Злата, хоча могла б видати всю правду про третю ночі.
Тиждень по тому Танька не віддала їй обіцяні гроші за зайців. Помста – це страва, яку подають холодною.
Коли вона знову завела своє «будь ласочка», притарабанивши черговий мішок з роботи, Злата погодилась. Мала назбирати на нові кроси для табору. Бузкові «адідаси» з рожевими смужками, що світяться в темряві. І не фейкові з базару, а справжні з фірмового магазину в центрі. Час від часу вона ходила на них дивитися. Називала це побаченням з «адідасами».
І щойно купила, її аж розривало від щастя. Шкірилася сама до себе, мов божевільна.
– У тебе така маленька й тендітна ніжка, – мовила до неї продавчиня. – Це остання пара, найменший жіночий розмір. Багато хто міряв, але жодній не вдалося навіть ногу просунути, щоб зав’язати шнурки.
Вдома Злата взула кроси з улюбленими рожевими шкарпетками й милувалася ними в дзеркалі. Того ж дня повідомила Тані, що внесок за чеський табір уже зроблено.
– І Еріків тато до необхідної суми доклав, щоб ти знала, – зверхньо додала Злата, якій так і кортіло ще язика висунути для більшого ефекту.
– Отак і звикають змалку їздити на спині чоловіка, – відповіла Танька.
Злата навчилася не зважати на її пацючу натуру, але чомусь образилась і настрій упав.
– Що поробиш – старший підліток, – пояснювала мама, коли Злата тихенько скаржилася на Таньку. – У неї важкий період. Плюс стрес. Плюс ЗНО на носі. Насувається, як сніговий вал.
Зрозуміло, що мама намагалася позгладжувати всі гострі кути. Навряд чи десь на планеті траплялися такі сніги, які сходили цілий рік. Та й Злата дуже сумнівалася, що Таньчина вдача зміниться наступного літа.
Коли до табору залишалося два місяці, стало відомо про одну маленьку деталь. На час подорожі Олесі й Еріку вже виповниться дванадцять. А в Злати день народження був наприкінці липня, тож їй потрібен супровід дорослого туди й назад. І навіть у самому таборі вона мала б жити в окремому крилі з молодшими дітьми.
Усе це коштувало дорожче.
– Я спитаю у Вадика, – пообіцяла мама звернутися до вітчима, дивлячись на Златині очі, повні сліз.
– Я би з радістю, – сказав той (так переповіла Златі мама), – але ж уже заплатив за готель в Туреччині для Тані й бабусі.
Тож його мама й дочка поїхали на десять днів купатися в п’яти басейнах і ходити до трьох ресторанів, як хвалилася Танька подружкам по телефону.
А Злата нікуди не поїхала. Вона пішла на літні курси з англійської мови. Щодня сиділа там у класі й виконувала вправи з яскравого підручника. Два рази їм показали фільм англійською мовою. Один, ніби навмисне, був про літній табір. Герої ходили в походи та їздили до аквапарку. На найкрутішій у парку гірці головна героїня так налякалася, що вхопила за руку головного героя.
– Нічого не бійся поряд зі мною, – усміхнувся до неї хлопець.
Злата тоді уявила Еріка й Олесю так само в таборі, десь не вершині якоїсь чеської гори. Чому саме в горах, вона не знала, але хотіла вигадати щось не таке, як у фільмі.
Ерік і Олеся одне в одного не закохались. Про пригоди в Чехії спочатку балакали нон-стоп, але, помітивши Златину кислу мармизку, мабуть, отямилися й замовкли.
Злата не могла визнати, що вона б залюбки послухала про їхню подорож, якби Ерік хоч раз вигукнув:
– Без тебе там було фігово!
Якби тихенька Олеся згадала про Златин талант захищати друзів:
– Ти б на моєму місці не мовчала!
Але нічого такого вони не сказали. Наче їм зовсім її не бракувало.
Минуло пів року, та щоразу, пришиваючи зайцям очі, Злата подумки верталася до тієї невдачі з табором. Чому ця жахлива несправедливість трапилася саме з нею? Хіба вона не добре вчилася, не прибирала їхню кімнату щосуботи, бо Танька стирчала в бабусі на вихідних, не шила цих триклятих зайців, урешті-решт?
На Різдво треба подарувати мамі щось класне, тішила себе Злата. Вітчим підсів на серію фантастичних романів, тому нічого іншого мамі не світить. Собі Злата купить модні широкі джинси на весну, і ще яскравий топ на літо, і новий чохол для телефона…
– Ой! – зойкнула вона від несподіваного болю.
Голка глибоко влізла в палець. Виступила крапелька крові. Злата швидко відклала зайця, щоб, не дай боже, не залишити на ньому червоної плями.
– Я віддам гроші в січні, окей? – Танька складала іграшки у великий чорний пакет для сміття.
– Е-е-е-е… – видусила із себе Злата, бо втратила дар мови.
– По-перше, фірма грудневі вже заплатила, це замовлення на січень, – Танька зав’язала пакет вузлом. – І Різдво на носі, ми з бабусею їдемо в Карпати, – вона кинула пакет у кут, – а ти ж удома сидітимеш. Нащо тобі зараз гроші?
– На різдвяні подарунки! – вигукнула Злата крізь сльози.
– Ну, окей, – Танька закотила очі й потягнулася до своєї шкіряної торби. – Ось тобі, – полізла до гаманця, – а то тільки що – ти зразу в сльози, наче я монстр, а ти прямо Попелюшка якась, бідолашечка. Тримай і не кисни!
Вона тицьнула сестрі кілька папірців і вийшла з кімнати. Злата розкрила долоню й побачила три десятки і двадцятку. П’ятдесят гривень. За сорок дві іграшки й ущент сколоті руки.
В очах потемніло. Ще трохи – і Злату розірвало би від злості. Вона підскочила, натягнула на себе перший-ліпший светр, взяла чорний мішок і, нікому не сказавши ні слова, вибігла надвір.
У скронях дзвеніло. От би взяти й викинути цього мішка у великий смітник біля під’їзду! А ще краще – роздерти кожного зайця на шматки, потоптатися по них й розкидати ногами в усі боки!
Важко дихаючи, Злата йшла до зупинки. Вона знала, куди Танька відносила зайців: у невелику офісну будівлю поблизу. Раніше там був дитячий садок. Вона зараз віддасть той мішок просто так. Хай і Танька нічого не отримає. Хай і вона хоч раз відчує те, що й Злата.
Лише постукавши в металеві двері, дівчинка помітила чорну кнопку дзвоника. Легенько натиснула, а він так заверещав, що вона аж підскочила.
На порозі перед Златою з’явилась… учителька історії в чорній вовняній сукні під горло.
– Злато? – здивувалася Христина Шарлівна.
– Ой! – відповіла Злата. – Я тут… цей… шукаю заячу ферму…
Історичка всміхнулася.
– Ой, фірму, – Злата позадкувала коридором, шукаючи інші двері.
– Так-так, – Христина Шарлівна розчинила двері. – Заходь. Це до мене. Я регіональна менеджерка заячої ферми, – захихотіла вона.
Злата переступила поріг.
– Ось, – вона розв’язала вузол на мішку. – Це від Тані Голобродської, – посунула мішок ближче до Христини Шарлівни.
Кудись поділися її злість і жага до помсти. Вона роззирнулася. Біля вікна стояв стіл з комп’ютером. Праворуч уздовж стіни тягнулися полиці з готовими зайцями. Майже всі були червоні й жовті. Лише кілька білих примостилися вгорі. Решту кімнати заповнили великі картонні ящики з викройками й фурнітурою.
– Таня домовилась зі мною на вечір вівторка, – Христина Шарлівна почала діставати іграшки з мішка. – Але ж класно, що встигла раніше. Ніхто так очі не пришиває на білих, як Тетяна! – втішено погладила зайчика. – Оце так робота!
Златі перехопило подих.
– Хіба ця партія не січнева? – запитала вона.
– Маю відправити три ящики наступного тижня, – отямилася Христина Шарлівна й стала швидше розкладати зайців на столі. – До Різдва в Америку не встигне, але ж Європою, сподіваюся, дійде, – вона впустила одного на підлогу.
Злата швиденько його підхопила й простягнула Христині Шарлівні.
– Ти Тетянина подружка? – вона взяла іграшку, затримавши погляд на Златиних поранених голкою пальцях.
– Зведена сестра, – Злата підняла на неї очі. – Тобто ви маєте їй заплатити цього вівторка?
– Так-так, – кивнула Христина Шарлівна. – Я перевіряю замовлення – і одразу видаю гроші. Мало кому вдаються такі гарні білі. Через очі, звичайно, бо це ж їхня головна принада, – вона цокнула язиком. – А твоїй сестрі навіть преміальні виплачую, бо вона ще жодного не зіпсувала.
– Бо жодного ока не пришила сама! – до Злати раптом повернувся голос, і вона вже не замовкла, доки не виклала всю правду.
– За цю партію я заплачу тобі, а не Тані – твердо сказала Христина Шарлівна, вислухавши Златину гірку оповідь. – Таня відтепер шитиме червоних і жовтих, а білих тільки ти – якщо захочеш, звичайно.
Злата летіла до Олесі як на крилах. Мамі надіслала есемеску, що пішла до подружки. Вони пили гарячий шоколад, і Олеся засипáла Злату питаннями. Злата радо відповідала, хоч розказувала все по колу чи не втретє.
За дві години, повернувшись додому, застала у квартирі дивну тишу.
– Агов! – гукнула. – Де всі поділися?
До коридору вибігла мама.
– Ми нічого не знали, сонечко, – повторювала вона, цмокаючи її в обличчя і гладячи по голові. – Гадки не мали!
– Ти про що? – не зрозуміла Злата, відмахуючись від її ніжностей.
– Твоя вчителька зателефонувала, історії. Ми вже провели з Танею, так би мовити, виховну розмову. Сподіваюся, вона все втямила й більше такого не станеться.
«Та невже?» – подумки відповіла мамі Злата.
Зайшовши до їхньої із сестрою кімнати, застала Таньку на ліжку, обличчям до стіни.
– Ну ти й сволота! – злісно мовила та до Злати, навіть не повернувшись. – Я тобі таке життя влаштую, ще пошкодуєш.
– Як тобі не соромно! – Злата не помітила, коли в кімнаті з’явився вітчим. – Май хоч трохи гідності визнавати свої помилки.
Танька почала хлюпати носом, а за кілька секунд розридалася.
– А коли дитина на тебе задарма працювала, ти не плакала?! – запитав він. – Негайно попроси в Злати вибачення.
Танька завила ще голосніше.
– Таню! – вітчим підвищив голос. – На Різдво ти нікуди не їдеш, і це рішення остаточне. Ми всі залишаємося вдома і вчимося бути родиною. Цього разу справжньою.
Танька повернулася й сіла на ліжку, заплакана й геть нещасна. Туш порозтікалася під очима.
– Вибач, – тихенько мовила до Злати.
Злата підійшла до Таньчиного ліжка, сіла біля неї і несподівано для себе Таньку обняла. Та вткнулася носом в її плече і знову заридала. Вітчим сів на підлозі перед ліжком.
– І мені пробач, Злато, – сказав. – Я не бачив, що відбувається.
– Ми влаштуємо собі надзвичайне Різдво, дівчата! – зайшла мама і вмостилася поруч із вітчимом. – Так навіть на краще – почати з чистого аркуша. Правда, Злато? Таню? Ну, донечки мої, ми все здолаємо разом. Так?
Танька зірвалася з місця й кинулася до неї в обійми. Вперше Злата побачила, що вони обнімаються. Так завдяки японським зайцям у Таньки нарешті з’явилася мама.
Автор: Ольга Войтенко
Зміст
