Сьогодні «святість має вийти з монастирів, бути присутньою в домівках, у школах, на вулицях, на роботі, в парламентах…»[1], адже сьогодні більше, ніж колись прийшло усвідомлення, що і миряни покликані до святості.
Але як же вони, перебуваючи посеред світу, не ізольовані, не захищені мурами, позбавлені всіх тих засобів, які колись були потрібні для духовного життя, зможуть знайти єдність із Богом?
Вони ж не лише нічим не захищені, а й постійно живуть в оточенні інших чоловіків та жінок, від яких колись краще було триматися подалі.
Ось тут ми натрапляємо на перлину.
Святий Дух, просвітлюючи нас Своєю харизмою, допоміг нам зрозуміти: саме отой брат, ота сестра, саме ті, які колись могли сприйматися як перешкоди, якраз і можуть стати вашим шляхом до осягнення Бога, вікном, дверима, дорогою, стежиною до Нього.
Звичайно, за умови, що не вони впливатимуть на нас своїм часто лише людським ставленням, а ми – на них нашим, надприродним ставленням. А як саме? Відомо, як: через любов до них. Люблячи їх кожного зокрема впродовж дня, цілий день. Люблячи їх тим мистецтвом любити, що є божественним, бо можливе лише через любов, яку вливає в наше серце Святий Дух.
А ми всі вже знаємо її вимоги.
Що відбудеться, якщо ми будемо так чинити?
Ввечері, наприклад, під час молитви, а можливо, й під час дня, коли хоч на мить ми можемо побути на самоті з Богом, ми відчуємо Його присутність.
Він прийшов до нас, бо ми пішли до Нього в братах.
Відповідно, ми прийдемо на досвіді до тієї єдності, яку багато хто з нас уже пізнав, але ще не вміє визначити, класифікувати – можливо, тому, що вона нова і відчувається лише на духовному рівні та наповнює серце любов’ю.
І, таким чином, у Його присутності ми зможемо переглянути кожну нашу справу.
До речі, звідси випливає, що якщо ми здобули цей досвід через любов до брата, то він є не лише тим, кому ми вчинили добро, але й нашим доброчинцем: він дав нам те найкраще, чого ми сподівалися.
Отже, нам треба буде дати йому відчути нашу вдячність, а це змусить нас виявити покору – чесноту, яка, зрештою, дуже потрібна для любові.
[1] Саме ця фраза часто повторюється в промовах і творах Іджіно Джордані (1894-1980), політика, письменника, журналіста, але насамперед однієї з найоригінальніших особистостей італійського католицького світу XX століття. Як зрілий християнин, спраглий святості, він, спілкуючись із К’ярою Любіх (1948), що несла харизму єдності, відкрив дорогу посвячення і святості у Фоколяре спершу для себе, як мирянина і одруженого чоловіка, а опісля, разом з К’ярою, і для багатьох інших людей. К’яра Любіх вважала його співзасновником Руху.
Зміст
