Ця історія сталася сто років тому, на Різдво 1920 року, коли кожен вірив у свою зірку, а одна дівчинка дуже хотіла полежати в яслах.
1
Це вперше Валя зустрічатиме Різдво так. Відколи вони покинули Київ – світ змінився. Не було ані знайомої оселі з великими вікнами, ані кидання сніжками по дорозі в гімназію, ані сяйної усмішки тата Ювеналія крізь тисячу й одну волосинку його розкішної бороди, ані іскристих очей мами Євдокії та її збуджених кроків лунким паркетом, коли вони вибиралися до когось у гості.
– Залишатися в місті стає дуже небезпечно, ми живемо в центрі, тут найчастіше стаються грабежі та вбивства, – одного дня сказав тато. – Треба поїхати до дідуся з бабусею, у Ковалівку, перечекати. Так усі родичі радять – дядько Олександр із родиною вже там.
І його змарніле обличчя дивно відбилось у металі кавника – неначе то був маленький чоловічок.
Але що ж сталося, запитаєте ви? І чи могла б Валя пояснити, що сталося? Вона знала тільки те, що Російської імперії більше немає, а її рідна земля – Україна – хоче бути незалежною, окремою країною, а не частиною іншої держави.
«Якою б не була клітка, а кожна пташка хоче свого гнізда», – якось дуже просто пояснила їй бабуся Марія, – а клітка точно була препогана, от пташки і вирвалися на волю. Тільки чи ж тепер дадуть їм вільно співати?
Але що Валі до всієї цієї історії з кліткою… Вона сумувала за домом, за Києвом – містом, де народилась і росла, за його брукованими вулицями та екіпажами, за подружками, за тим, як утікала від няні Анни на Володимирській гірці, за подарунками, за різдвяною ялинкою в мандаринках і горішках у золотку, коли за вікном, у світлі ліхтарів, на землю лягає м’який сніг.
А в селі у вікнах темінь. Тут сама лиш пухова ковдра снігу, в якій глухнув кожен звук. Біля ікони блимала лампадка. Валя заплющила очі. І ось вона згадала, як стоїть у Володимирському соборі – і знову в її кишені недогарок свічки… Знову? Скільки разів мама казала, що забирати чужі свічки не можна?! А головне – для чого? Щоб тихцем ліпити з них коників? Та Валя все одно дорогою з Фундуклеївської гімназії щоразу просила добродушну Анну зайти в собор.
Тут напівтемрява, золоті розписи пробиваються через темні стіни. «Наче цукерка у фользі», – думала собі Валя. Важкі канделябри та підсвічники, напівшепіт, полум’яні язички світла, страшний мальований змій, що ось-ось сповзе на кам’яну підлогу зі стіни. Колись Валя запитала в мами:
– А Марія – богиня?
– Ні, Марія народила Ісуса, але вона не богиня.
– Але чому?
Тепер про таке навіть і не запитаєш, бо ті люди, що захопили її країну, кажуть, ніби Бог – це вигадка, а всякі боги з богинями – тим паче.
2
У Валиного діда Оксеня Зубченка, волосного старшини, була не садиба, а давня скриня з шухлядами. Десять кімнат – і все дихало старовиною! Пахло глиною від стін, особливим теплом грубок, зі сволоків то тут, там звисало пахуче зілля. Блищало зі стіни невеличке дзеркало, на етажерці стояли книжки, а вишивки – не злічити: рушники, подушки, серветки.
До кімнати зайшла бабуся Марія.
– Чого не спиш? – сіла на краєчок ліжка і простягла кухлик з молоком: – Випий ось, із медом.
Валя мовчала. Це все таткова затія виїхати сюди, до цього царства свіжого молока, яке вона, до речі, на дух не зносила. Хоч як їй намагалися годити, а все було не до смаку.
– Я хочу додому, – тільки й буркнула Валя.
– Це ясно, що людині немає ніде милішого за рідну хату, – промовила бабуня. – Он я коли за твого діда заміж вийшла, то так за рідними стінами сумувала, усе ніяк звикнути не могла, що тепер мені тут жити. А час минув, обжилася, звикла і полюбила.
У Валиних очах зблиснула цікавість:
– А розкажи мені про весілля! Яка в тебе була сукня?
– Якщо ти думаєш, що така, як у твоєї матері на фотографії – біла, зі серпанком, – то ні. Я заміж виходила за старим звичаєм – у вишитій сорочці, тканій спідниці та юпці із запаскою, у вінку… Ану я зараз тобі покажу, – і жінка метнулася до скрині й дістала з неї сорочку з вишитими червоними квітами – краса!
Валя чула, як від цих квітів ішло тепло, вони були наче живі. Уже пів століття минуло, а вони й далі такі ж яскраві.
– А рушників скільки я зі собою мала, гарне придане зібрали, – бабуся оповідала так, що Валя наче сама все побачила: ось їде віз, а на ньому скриня, а на скрині сидить молода, уся в стрічках, а на возі всяка живність: кури, качки, гуси, поряд ідуть вівці з козою. І вся ця процесія прямує у двір до молодого.
– А ця квітка як називається? – Валя показала на пурпурову красуню.
– Це я вишила мальву, бачиш, аж очі вбирає, – усміхнулася бабуся. – Хочеш, дам тобі одягнути післязавтра на Святвечір?
Кімната стала схожа на ясний кольоровий калейдоскоп, на жаринку серед цього царства морозної ночі за вікном. Чекайте-чекайте, а що це там заясніло в темряві? Червоні відсвіти лягли на віконне скло. Умить два обличчя притулилися до шибки – і бабуся тяжко зітхнула:
– Нелюди, підпалили двір священника…
3
Гасити пожежу вночі, узимку, коли ставок хоч і поряд, а закутий у лід, а з криниць не так швидко набереш відерцями крижаної води, важко. Клуня згоріла швидко – наче сухий осінній листок, а хата священника Ферапонта Янковського палала в мороці морозної ночі, немов свічка. Гавкали собаки, метушилися люди, а господар німо завмер, у його повних сліз очах відбивалися вогняні язички. Дружина Ганна й діти плакали біля клунків і всього, що вдалося врятувати. Валя стискала мамину руку. Здавалося, що і з неба на них дивиться блідий наляканий місяць.
– Ходіть до нас, – поклав руку на плече отцеві Янковському дід Оксень, – місця усім вистачить.
І його слова зникли в густому снігу, що білим покривалом лягав на попіл.
4
– Тату, а чому підпалили той дім? – запитала Валя.
– Бо люди, які це зробили, вірять в іншу зірку, аніж різдвяна – у червону. Вони хочуть собі іншого, справедливішого життя, аніж було. І думають, що як знищать усе старе, то наче спалять усе погане – і залишиться тільки хороше. Але я ще ніколи не бачив, щоб за один день на згарищі виростав прекрасний новий дім.
О, Валя знала, про яку червону зірку казав батько. Їхні київські вікна виходили на вулицю, де з іншого боку мешкала знайома родина Шинальських. Валя дружила з Лізою Шинальською, ходила з нею до однієї гімназії, вони часто приходили одна до одної в гості. Але незадовго до їхнього від’їзду з Києва одного листопадового дня на Лізиному балконі чоловік у військовій формі причепив прапор із п’ятикутною зіркою. А родина Шинальських зникла. Сусіди казали, що якось увечері їх усіх посадили в машину і кудись повезли. Відтоді Валя не бачила сіро-зелених Лізиних очей. І дуже за ними сумувала. А у квартирі юриста Шинальського поселилася родина з маленьким хлопчиком, який зворушливо дивився на світ своїми великими очицями і, звісно ж, навіть не здогадувався, що його батьки – злодії та вбивці.
Тато мовчав. Але враз у його очах спалахнула іскорка і він усміхнено сказав:
– Але що б там не сталося, завтра – Святвечір, і ми, як завжди, виглядатимемо на небі першу зірочку, правда?
5
І перша зірка таки з’явилася. Вона була наче шпаринка у дверях цього чудесного вечора, а місяць висів золотим замком. І кожен, хто лиш хотів, мав у своєму серці ключ. У куточку під образами біля житнього снопа стояла кутя з узваром, були наготовані всі дванадцять пісних страв, і отець Ферапонт читав уривки з Біблії про народження маленького Ісуса. І хоч Валя чула цю історію вже багато разів, та щоразу вона її дивувала по-новому. Звідки троє царів знали про хлопчика, що народився в хліві? І чому вони принесли маленькій дитині золото, ладан та миро? Ні щоб якусь іграшку, а то смолу (бо ж ладан – це висушений сік чи смола дерева, що росте десь у Африці), і миро – пахучу олію. Чи зручно Ісусові було лежати в яслах? І чи зручно їхати на ослі? Шкода, що в них не було осла…
Мама десь узяла гілочок ялинки і змайструвала з них справжню ялинку, як у них вдома в Києві: із цукерками та печивом! А коли вони з татом зайшли до кімнати з подарунками, то Валя не повірила своїм очам – тато тримав цілий кошик мандаринок! То, значить, їй не здалося, що його валіза ними пахла.
І тепер у цій великій кімнаті за великим столом сиділо стільки людей, і попри все – святкували. Вони ще не знали, щó їх чекає. Не знали, що прийде час – і діда Оксеня виженуть з його ж дому, а священника вишлють у Сибір. А поки що навіть родина Янковських звеселіла, і пані Ганна заспівала чудову колядку. А Валя простягла Оленці, священниковій дочці, мандаринку і прошепотіла:
– Ходімо гратися в Різдво.
– А як це? – здивовано запитала Оленка.
– Ну, підемо в повітку, я ляжу в ясла, а ти наче принесеш мені подарунки, а потім навпаки.
І вже вони хотіли прошмигнути в сіни, щоб одягти свої кожушки, аж тут почули стукіт у вікна та двері. З вулиці почулося веселе: «Чи дозволите колядувати?» – і всі вибігли до колядників. На тлі високого темно-синього неба світилася звізда, а в холодному повітрі лунав хор радісних голосів:
- Нова радість стала, яка не бувала,
- Над вертепом звізда ясна на весь світ засіяла.
P.S.: Колись авторці цього оповідання розповідала такі історії прабабуся – та, що любила ліпити воскових коників. Тому імена, спогади та зірки в цій оповідці реальні, а пам’ять – жива.
Автор: Марія Титаренко
Зміст
