Мене звати Йоланта. І ми знову переїжджаємо. Хоча це не страшно, мені й так не подобалася та сумна квартира з вікнами в темний двір. Одного разу я бачила, як перилами балкона біжить пацюк. Фу, не люблю пацюків – по-моєму, вони огидні. Я вже спакувала свій рюкзак і коробку з книжками. Мені ні за чим тут не шкода: три місяці я намагалася полюбити свою кімнату, але не змогла. Ну і добре, ми все одно переїжджаємо. Просто дуже шкода дивитися на маму. Відтоді, як тато поїхав, я ще не бачила її в доброму настрої. Не знаю, що там між ними сталося, вона не хоче розповідати, але мені й так ясно, що не обійшлося без якоїсь іншої жінки. «Тепер у тата інше життя, в іншій країні, в іншому домі», – сказала мама таким тоном, ніби це не про тата, а про когось зовсім чужого. Тато не чужий, він просто не знає, як про це говорити, так я собі думаю. Він намагався мені пояснити телефоном, але в нього погано вийшло. У кожному разі, я все одно би лишилася з мамою, бо як вона дасть собі раду без мене?
Мама розгублена і схожа на школярку, яка переплутала клас і опинилася серед незнайомців. У неї важкий період, бо вона втратила і мого тата, і роботу. Тільки не мене – я за нею пильную, бо вона страшенно забудькувата. Ми переїжджаємо, бо мама, поки я була в школі, ледь не влаштувала пожежу: забула на плиті сковорідку з котлетами і пішла в магазин. Це ж треба, щоб якраз нагодилася господиня, коли з квартири валив дим. Тож ми лишилися без квартири. Але ось наше таксі. Па-па, не наш дім!
Ми стояли зі своїми чотирма валізами і рюкзаком перед старим австрійським будинком з майже чорними від часу дверима, відполірованими руками до блиску. Він здавався таким строгим і навіть величним, зі своїми стрільчастими вікнами і ліпниною над ними, що я аж роззявила рота:
– Де ти його знайшла?
– За оголошенням! – мама натиснула кнопки кодового замка – і двері з мелодійнім скрипом відчинилися. – Стій тут, я занесу валізи.
Я тримала двері й дивилася, як вона тягне тяжку валізу стрімкими сходами, зігнувшись у три погибелі, і в мене стискалося серце. Мамо, мамо, невже не можна було попросити когось про допомогу…
Вау! Це помешкання було незвичне! Вийшовши сходами на загальний балкон третього поверху, мама відчинила двері зі скляними вікнами – і ми опинилися в кухні. Вона була гарна і світла! Хоча меблів не густо: старий, якийсь аж древній кухонний стіл, чотири віденські стільці, дуже стара газова плита і синій вінтажний креденс. Далі була єдина велика кімната – з великою канапою, на якій навряд чи зручно спати, і вузьким ліжком. У кутку біля великого вікна стояв простий сучасний письмовий стіл, який у це помешкання ніяк не вписувався, але, мабуть, він таки буде потрібний мамі чи мені. Ну і шафа – тридверна стара шафа, яка солодкаво пахла старим деревом і часом. Стіни кімнати були свіжопофарбовані у світло-оливковий колір – і це мало напрочуд гарний вигляд. У нас ніколи не було власного помешкання, це дороге задоволення, і як батьки не намагалися стягнути на квартиру – їм не вдавалося.
Я вийшла з кухні на балкон, щоб оглянути двір. Він був досить просторий, а посередині ріс розлогий каштан. Уже зима, а снігу немає, та й не дуже холодно, просто сіро і волого.
Ми порозкладали, як могли, свої речі. Запакували одягом шафу. Стіл на кухні мама застелила квітчастою скатертиною. Посередині столу поставила бабусину вазу. Я побачила ту вазу і гостро відчула, як же мені її бракує – моєї найкращої у світі бабусі. Вже більше року, як її не стало. Ми нічого не знали. До останнього тижня своєї хвороби бабуся нам нічого не казала. А коли ми приїхали до Коломиї її провідати, від бабусі лишилася сама тінь. Світ сумніший, ніж мав би бути. Не знаю, чому все так придумано. Свого дідуся Нестора я знаю тільки з фотографій, він був такий красень! От іще є татові батьки. Але вони в Харкові, від Львова це далеко. Ми з ними бачимося зрідка, а тепер, відколи тато поїхав, то навіть не знаю, чи ще побачимося. Принаймні мама цього не хоче. А я за маму горою. Я її обожнюю і захищаю. Вона схожа на дівчинку-підлітка з крихітними зморшками на чолі й біля очей. У неї коротке, фарбоване в каштановий колір волосся і великі сірі очі. Вона неодмінно знайде роботу, бо дуже розумна.
– Ну от ми тут і заживемо… – сказала мама розгублено. – Ти залишся, будь ласка, мені треба вибігти на зустріч.
Вона постійно бігає на ці зустрічі. Вони називаються інтерв’ю, це стосовно роботи. Поки що та робота ніяк не знаходиться, тому мама трохи переживає.
Я пішла провести маму до дверей, і в коридорі ми зустрілися з літньою пані з білим пуделем. Пудель дзвінко загавкав.
– Марселю, тихо! – насварила вона на нього. – Пробачте, то він ще з вами не познайомився.
– Це Марсель? Привіт, Марселю! Який ти гарненький! – я присіла біля собачки, і пудель обнюхав мою руку.
– От бачите, – всміхнулася пані, – він уже вас прийняв.
– Ми ваші сусіди, я Йоля, а це моя мама Тереза, – я вирішила відразу це сказати, щоб вона не подумала, ніби ми якісь випадкові люді в цьому будинку, який має стати нам домом.
Від жінки віяло домашнім затишком і спокоєм.
– О, то будемо знайомі. А я Віра, – і вона простягнула нам свою вузьку долоню – спершу мамі, тоді мені.
Мама злегка знітилася. Мабуть, не сподівалася, що чужа пані виявиться настільки привітною.
– Ми щойно оселилися, ще нічого тут не знаємо… – почала мама.
– Тут добре, влаштовуйтеся і заходьте в гості до нас із Марселем. Ой, перепрошую, скоро прийде мій учень, – і сусідка зникла за дверима свого помешкання.
Я залишилася у квартирі сама, вийняла підручник з географії і спробувала повчитися. За стіною зазвучало піаніно. Хтось ганяв по клавішах гаму. То он які уроки в пані Віри!
Уже три дні, як ми на новому місці. Мама каже, що головна перевага цього помешкання – відсутність прискіпливого господаря. Бо наш господар живе в іншому місці, лише вимагає вчасно скидати гроші на картку. Такий орендодавець – найкращий. Я виявила, що дворами звідси до моєї школи йти п’ятнадцять хвилин. Стільки переваг! Мама дозволяє мені самій ходити в школу, тільки я маю передзвонити, що дійшла без пригод. Сьогодні мені телефонував тато. Він розпитував, де ми оселилися. І хоч мама просила йому не казати, я все-таки поділилася з ним враженнями про наш новий дім. Йому важко зі мною говорити, бо він намагається бути веселим, але виходить непереконливо. Він сказав, що там, у Польщі, де він зараз, йому нас бракує. Дивно. Якщо йому нас бракує, то чого він не з нами?
Сьогодні я пішла в гості до сусідки. Взяла булочки з цинамоном, які ми купили в цукерні за рогом, і постукала в сусідні двері. Марсель голосно загавкав, і за хвилину мені відчинила пані Віра. Я зайшла до її квартири і просто обімліла. Вона була схожа на музей, справжнісінький музей! З картинами на стінах, старовинними фотелями і білосніжними кахельними п’єцами. Але найбільше захоплення викликав справжній рояль посеред кімнати.
– Вау!.. – я не могла стримати емоцій.
– Дитинко, то як тобі моє королівство? Бачу, ти здивована, – пані Віра хитро примружилася.
– Не те слово!
– У цьому помешканні я народилася. Мій батько був професором консерваторії, а це його рояль – мій найбільший скарб. А ще батько дуже хотів, щоб я стала піаністкою, тож у мене не було вибору – я вступила до консерваторії.
– А моя бабуся диригувала хором.
– О! То в тебе музичні гени! Бабуся далеко живе?
Я затнулася. Де живе моя бабуся, та, що варила ожинове варення і співала мені «Ой ти дівчино, з горіха зерня», та моя найдорожча бабуся, за якою я так сильно сумую? Може, вона живе в красивому будинку за хмарами, дуже схожому на той, що лишився порожнім у Косові?
Пані Віра побачила, як тінь лягла на моє обличчя, і більше не розпитувала. Вона підняла кришку рояля і поклала руки на клавіатуру. Легка сумно-весела мелодія злетіла під стелю, десь понад антикварну люстру. Пальці літньої жінки легко бігали клавішами, і я вкотре захотіла навчитися грати на фортепіано. Ця ідея зі мною вже кілька років, але щоразу щось заважало її втілити. Я наважилася і сказала:
– От якби мені так навчитися!
– То в чому проблема? Давай! А я допоможу!
– Так… Але зараз ми, напевно, не зможемо… – я хотіла сказати, що то не найкращий час брати уроки фортепіано, коли мама не має роботи, бо ж нам не буде чим платити.
Але, мабуть, ця пані Віра читала думки, бо сказала, що це була би послуга за послугу: вона радо навчатиме мене фортепіанної гри, якщо я гулятиму з Марселем! Скажете таке: хіба мені важко гуляти з таким милим песиком!
Так я стала ученицею пані Віри. Зазвичай діти швидше починають вивчати інструмент. А мені вже десять років і я ще геть нічого не вмію. Але просто млію від захвату, коли мені вдається правильно зіграти кілька нот.
Минув місяць, відколи ми поселилися в новій квартирі. Сніг так і не випав. Гроші практично закінчилися. Зате я познайомилася з Даніелем.
Він найнезвичайніший з усіх хлопчаків, яких я знаю. Даніель має густюще і неймовірно кучеряве волосся, і шкіра його темна, ніби він усе літо провів на морі. Пальці в нього такі довжелезні! І вони просто літають клавіатурою. Це найталановитіший учень пані Віри. Вона каже, що він стане унікальним піаністом. Його мама українка, а тат у нього аж двоє. Спитаєте, як таке можливо? А ось і можливо. Його біологічний батько – з Республіки Конго, він повернувся до себе на батьківщину, коли Даніелеві було лише два роки. А коли мама згодом вийшла заміж за стоматолога Андрія Тарасовича, то в нього з’явився ще один батько. От він часом і привозить Даніеля на урок до пані Віри на своєму «фольксвагені». Якось непомітно і невимушено ми з Даніелем потоваришували: інколи він дозволяє мені бути на його уроках. І це справжня втіха, бо він грає прекрасно!!! От би мені хоч трішки так навчитися!
Це був день, коли випав сніг. Мама відсипалася після того, як відіслала комусь файли, над якими працювала вночі: щоб якось викручуватися, вона стала займатися технічним перекладом з англійської. А ще тато переказав їй на рахунок гроші, тож ми змогли вчасно заплатити за помешкання.
Хтось подзвонив у двері. Я побачила у вічко, що то пані Віра, й одразу відчинила. Вона була така стурбована, що наділа одні окуляри, а друга пара окулярів стирчала з-під вовняного берета. На руках у неї сидів Марсель, жалібно попискуючи.
– Дитинко, я маю до тебе прохання! Мушу бігти до ветеринара – Марсель загнав собі в лапку гачок від ялинкової кульки. Боже, навіщо тільки я витягнула ті кульки!
– Бідолашка… – я погладила Марселя по вушку.
– Але річ у тім, що скоро має прийти Даніель. Я би скасувала урок, але в нього телефон поза зоною досяжності. Почекаєш його в мене?
– Та не питання! – я ледве стримала радість від такої пропозиції, бо з Даніелем насправді дуже цікаво.
Залишившись у порожній квартирі пані Віри, я стала роззиратися довкола. Коробка з ялинковими іграшками стояла на підлозі, з неї викотилося кілька великих сріблястих куль. Але ялинки в хаті ще не було. Кожна куля була по-своєму прекрасна. Чи то малюнок засніженого села, чи гілки горобини, чи казкових шпилів. Щойно я поклала іграшки в коробку, як у двері подзвонили.
– Привіт, Йолю!
Даніель роззирнувся по квартирі, шукаючи очима свою вчительку.
– А нема зараз пані Віри, повезла Марселя до ветеринара. – І я детально розповіла йому історію з пораненою лапкою.
Даніель приніс зі собою пакетик хурми, ми сіли на диванчик і схрумали її.
– То що? Може, пограєш трохи для мене?
– Залюбки! – Даніель розтер холодні долоні, трохи пробігся клавішами, розминаючи пальці, а потім зіграв мені вальс Шопена.
Я готова слухати його вічність. Але він припинив грати і пройшовся кімнатою.
– Класно тут, правда? – сказав він з непідробним захопленням.
– Не те слово!
– Диви, який товстий альбом, – Даніель узяв з полиці старий фотоальбом у коричневій шкіряній палітурці. – Цікаво, а якою ж пані Віра була замолоду?
Я розуміла, що брати такі приватні речі не дуже гарно. Але самій страшенно закортіло побачити, якою ж була колись моя дивовижна сусідка. Отож ми разом примостилися на дивані й розгорнули чужу історію життя у світлинах. Ох! А вона таки красуня! Старі затерті й подекуди розмиті фотографії не могли приховати вроди молодої дівчини, яку можна було впізнати за великими світлими очима і ледь іронічною усмішкою. Ось пані Віра гімназистка, з темними стрічками в косах, ось вона грає свій перший концерт, у вишуканій мереживній сукні, а поруч, мабуть, батько, у чорному фраку і з метеликом. А це пані Віра вже, напевно, студентка, а це…
– О Боже!
Я зойкнула, і Даніель схвильовано глянув:
– Що таке?
Я не могла повірити власним очам. На одній зі світлин молоду пані Віру обіймав… мій дідусь! Може, це все-таки помилка – просто хтось дуже схожий на дідуся? Але на іншій світлині теж був дідусь. Уже сам. Фотокартка легко виймалася з паперових кутиків, на звороті був напис: «Моїй незрівнянній Вірусі – від Нестора. Люблю безмежно». Мені стало гаряче. У дверях клацнув замок – і тут же дзвінко загавкав Марсель.
За пів години ми з Даніелем уже пили чай із круасанами. А пані Віра, крадькома втираючи сльози, розповідала нам свою історію життя і кохання. Якщо я не навчуся так добре грати на роялі, як Даніель, і не вступлю до консерваторії, то, може, я вивчуся на письменницю і одного разу напишу про це книжку. Бо то просто фантастика!!!
Виявляється, ще до того, як познайомитися з моєю бабусею, дідусь Нестор зустрічався з пані Вірою, коли вона була студенткою консерваторії, а він – студентом політехніки. Коли мого дідуся забрали до армії, він писав їй листи, але Віра їх не отримувала. Її батько, той самий професор консерваторії, піаніст, батько, якого вона обожнювала і рояль якого й досі – найважливіша річ в її житті, вирішив її долю за неї. Він вважав, що зараз його доньці потрібно не «романси крутити», а посилено вправлятися на інструменті, бо попереду майоріла блискуча кар’єра піаністки.
Він забирав пошту і замикав листи від Нестора у своїй глибокій шухляді. Віра все чекала листів від коханого, але, не отримавши жодної відповіді, вирішила, що він її покинув. Правда виявилася тоді, коли Вірин батько несподівано пішов із життя, захворівши на пневмонію. Пані Віра була вже давно не студенткою. Блискучої кар’єри не мала, бо ніколи її не прагнула, натомість стала улюбленою викладачкою в студентів консерваторії. Заміж вона не вийшла. Жила з матір’ю. Якось, прибираючи в батьковому кабінеті, вона знайшла ключ від потаємної шухляди, а відчинивши, побачила товстий стосик листів від коханого, якого так і не змогла забути. Найсумніше, що там була чернетка листа, який батько відправив Нестору і в якому написав, що Віра не бажає з ним листуватися, бо в неї є інша любов і вона сильніша за все на світі. Вочевидь, професор мав на увазі любов до музики. Але це було жорстоко і несправедливо.
Мені стало страшенно шкода пані Віру та її втрачене кохання. А з іншого боку, якби тоді в неї та Нестора все склалося, то мій дідусь не зустрів би мою бабусю, не народилася б моя мама, а відтак і я. Тому я не знала, чи сумувати, чи радіти.
Сьогодні Даніель прийшов не на урок, а просто до мене. Ми трохи подуркували – записали для тік-току одне відео, по черзі висолоплюючи язики. А потім вийшли в наш внутрішній дворик подихати свіжим зимовим повітрям і вигуляти Марселя. З Даніелем дуже легко. У мене щось не складається з подругами. Може, тому, що ми часто переїжджаємо. А з цим смішним хлопцем кольору капучино мені хочеться розмовляти про все на світі. Я навіть поговорила з ним про своїх батьків. І про те, що мій тато нас покинув і поїхав до Польщі.
– А мій рідний тато дуже далеко звідси, на іншому континенті, а це майже як на іншій планеті, – сказав Даніель і ледь усміхнувся. Але та усмішка відразу злетіла, як тріпотливий метелик.
– Ти давно його не бачив? – спитала обережно. Ох, ця тема татів така незручна.
– Вісім років.
– Ого… – вирвалося в мене.
– Та це не дивно. Навряд чи ми взагалі колись побачимося. У нього там у Конго нова родина, четверо малих дітей. Він присилав мені фото.
– А ти не хотів би туди поїхати?
Даніель довго мовчав. Його великі чорні очі волого блищали.
– Може… Коли виросту, стану знаменитим піаністом і поїду в навколосвітню подорож, то потраплю і в Африку. Хоча… не знаю. Головне, щоб мама і тато не були проти. Я маю на увазі тата Андрія.
– Ну зрозуміло. Та я би обов’язково поїхала, хоча б подивитися на таку екзотичну країну. Може, ти захотів би там жити?
Даніель обпік мене поглядом.
– Мій дім тут. Я українець, хіба не ясно?
Це було зрозуміло. Його дім був тут, у Львові, поруч з мамою та Андрієм Тарасовичем, який любив Даніеля як рідного. Я теж хочу точно знати, де мій дім. І чи цей будинок – то лише чергова зупинка і нам далі доведеться шукати нове помешкання, чи все-таки дім. От звідси мені вже нікуди не хочеться їхати.
Я розповіла мамі історію кохання дідуся Нестора і пані Віри. Вона була дуже зворушена, плакала й обіймала мене. Напередодні мама нарешті знайшла роботу в одному чималому видавництві і навіть отримала аванс. Перед святами це було дуже доречно. А потім ми з нею разом дивилися фільм «Сам удома» – це вже, мабуть, утретє я його переглядала.
– Треба нам якогось веселішого Різдва. Щось ми всі розкисли, – сказала мама.
Ну але це вона так думає, а я точно не розкисала.
– А може, запросимо на Різдво Даніеля і пані Віру? – запропонувала мама.
– І Марселя!
– Аякже! Зробимо йому святковий ковпачок!
Наступного дня я вже обговорювала цей план з Даніелем. Вирішили в нашій квартирі влаштувати прийняття – великий стіл у нас уже був. Мама взяла на себе приготування страв. Залишалася ялинка.
– Ти ж не захочеш живої? – перевіряв мене Даніель.
Ну звісно, ні. Я не хотіла зрубаної ялинки, бо це якесь варварство. Але штучної ми теж не мали. Це було схоже на проблему. Яку, зрештою, легко вирішив сам Даніель. Він приніс звідкілясь ще цілком пристойну ялинку з білим інеєм на гнучких пухнастих гілках. Сказав, що це тато Андрій віддав їм ялинку, яка минулоріч прикрашала його приватний стоматкабінет. Ялинка чудово вписалася біля стола на кухні. Ми її щедро прикрасили картонними зірками, заклеєними золотою фольгою, стрічками, маленькими червоними яблуками, цукерками і блискучими горішками.
Даніель запропонував влаштувати концерт. Звісно, у квартирі, де є рояль! Так масштаб нашого свята розрісся. І що найважливіше – Різдво на дві квартири було ще кращим, ніж ми могли собі уявити! Мама насмажила пампушків і спекла смачнющий маковий рулет. Я допомагала їй готувати салати і канапки. Даніель прийшов до нас разом із татом і мамою. Яка чудова родина! Пощастило ж Даніелю з його другим і найріднішим батьком – він такий веселий, все жартує і жартує! Пані Віра прийшла з великою коробкою еклерів, які просто танули в роті. Ми піднімали келихи з узваром і бажали одне одному здоров’я і щастя.
Потім ми всі разом перейшли до помешкання пані Віри – а тут уже був концерт. Спершу Даніель зіграв неймовірну імпровізацію на «Щедрика» Миколи Леонтовича. Потім ми всі разом колядували, а я декламувала вірші Олекси Стефановича. А наприкінці свята за рояль сіла пані Віра. Ми завмерли в якомусь піднесеному передчутті. Її руки спурхнули над клавішами – і полилася мелодія, така світла і трохи сумна, з карпатськими мотивами. Слухаючи ту музику, ми проживали якусь особливу мить, коли хочеться обійняти світ, усім пробачити, усіх любити.
Даніель стиснув мої пальці:
– Вона піаністка від Бога.
Після цієї натхненної гри пані Віра попросила налити їй келих і сказала, що це найкраще Різдво в її довгому житті. І що вона відчуває, що знайшла своїх найрідніших людей. Я подумала, що могла би сказати те саме. І що я відчуваю, що знайшла свій дім. Бо так воно і є.
Коли вже пізно ввечері ми вийшли в загальний коридор, щоб провести додому Даніелеве сімейство, то наткнулися на дві величезні валізи біля наших дверей. На них були наклеєні багажні стрічки з аеропорту. На балконі, що виходив у внутрішній двір, бовваніла постать. Моє серце вистрибнуло з грудей. Тато!
Автор: Слава Світова
Зміст
