У квартирі тридцять вісім, що на сьомому поверсі, панувала ідилія. Леся гортала каталог із породами собак, а Лесина мама тарабанила пальцями по клавіатурі, аж іскри летіли. Час від часу Леся вигукувала: «Овва-а-а! Мам, дивися! Чуєш, гля-я-я-янь! Диви, який прикольний!». Мама відповідала: «Угу» і ще швидше вистукувала пальцями. Леся казала: «Ма-а-ам, але він класний! А хвіст який, диви!». Мама підводила погляд лиш на секунду, відповідала: «Ага, класний» – і знову пірнала в текст з головою. Так тривало до тієї миті, коли раптом пролунав голосний зойк. То зойкнула Леся. А тоді вигукнула: «От дідько!».
Лесина мама враз зупинилася, серйозно глянула на доньку і спокійно промовила:
– Доню, я ж просила не лаятись…я, є ж купа інших висловів…
– Добре, добре, – швидко погодилася донька і продовжила: – А хай йому грець! Матері його ковінька! А цур йому пек! Котра зараз година?!
Лесина мама швидко підвела погляд, вражена словниковим запасом своєї дванадцятирічної доньки, глипнула на годинник і відповіла поспіхом:
– Шістнадцята година, сорок восьма хвилина за київським часом.
Леся замружилася так сильно, наче щойно проковтнула цілого лимона, та ще й з нестиглим ківі на додачу, винувато втягнула голову в плечі й, видихаючи, напівпошепки прорекла:
– Ти мене зараз вб’єш.
– Лесю, – схилила мама голову і ще гучніше затарабанила пальцями, вихоплюючи доньку лиш боковим зором, – що сталося? І коли таке було, щоб я хотіла тебе аж убити?
– Ну просто… – почала було бубніти Леся, про всяк випадок затулившись невеличкою подушечкою, як щитом, – просто… ну, через дванадцять хвилин у тебе побачення… на Подолі.
– О, я обожнюю Поділ, – ніби між іншим провадила мама, голосно клацаючи. Та враз вона завмерла, підвела голову на Лесю і залупала очима:
– Вибач, що? Ти сказала побачення – чи мені почулося?
Леся сильніше затулилася подушкою:
– Побачення. Біля пам’ятника Григорію Сковороді. Із Сергієм, йому сорок чотири роки.
– Що-о-о?! – мама так схопилася на ноги, аж перекинула за собою стільця. – Ти жартуєш?! Яке ще побачення?
Леся відхилила подушку й випалила на одному диханні:
– Я зареєструвала тебе на сайті знайомств, – і силувано гигикнула, розтягуючи вуста в приклеєній посмішці.
– О господибожеправий, Лесю! – вигукнула мама і втупилася в доньку. – Ти хоч розумієш, як це небезпечно?! Ти хоч знаєш, які там типчики можуть шугати?! Кібершахраї! Та ти ж прослухала лекцію з кібербезпеки в школі! Ти неповнолітня! Лесю! Та ти як дитина маленька, о всі святі!
– Мамо, ти тільки спокійно… – оговталася Леся, поправила свої окуляри і спробувала пояснити: – Саме тому, що я прослухала лекцію з кібербезпеки, я підійшла до всього серйозно і виважено. Мій друг-айтішник…
– А людоньки, то ти ще й друга свого в це втягнула! – неввічливо перебила Лесю мама, підняла стільця і схвильовано на нього сіла.
– Не втягнула, а залучила, – обережно виправила маму директорським тоном Леся і продовжила: – Так от, мій друг-айтішник перевірив сайт і захистив всі особисті дані. До того ж я зареєструвала там тебе, а не себе, а ти – повнолітня! Чому ти панікуєш, не розумію! Ти ще можеш узяти таксі й встигнути на побачення.
Леся обережно глипнула на схвильовану маму.
Мама драматично захитала головою.
– Ну або можеш спізнитися на п’ятнадцять хвилин! – сказала Леся. – Спізнюватися на перше побачення – це навіть добре, нехай кавалер зачекає.
– Категорично нікуди не годиться! – гучно промовила мама, встала зі стільця і вперла руки в боки, – я не просила побачення! Та ще й всліпу!
– Ну чому ж всліпу, – промовила Леся і обережно знову потягнулася до подушки – свого захисного щита, – він тебе бачив.
– У сенсі – він мене бачив?! – перелякано скрикнула мама, а тоді раптом кам’яним беземоційним голосом, розтягуючи слова, промовила:
– Яке. Із моїх. Фото. Ти. Виставила. На той… Кхмг. Сайт?
Леся закрилася подушкою повністю.
– Лесю? – строго перепитала мама.
– Ну, те… Де ти в купальнику і в гігантському капелюшку. На Кубі.
– Та ти з дуба впала! – вигукнула мама.
– Я не впевнена, що дорослі батьки можуть казати таке своїй дитині, – спробувала піти в контр-наступ своїм зауваженням Леся.
– Ще й як можуть! Особливо якщо діти творять таке, що на голову не налазить! Та мені ж на тому фото двадцять два роки, я там ще студентка!
– Але він стоїть під пам’ятником і чекає на тебе. Його звати Сергій, – мовила Леся.
Мама закотила очі під лоба.
– Він бізнесмен.
Мама затулила обличчя руками.
– Ну поїдь на те побачення, ну ма-а-а-ам, тобі що – важко? – заканючила Леся, змінюючи тактику.
– Мені байдуже! – холодно озвалася мама.
– Але так ти ніколи не знайдеш собі нового чоловіка! – вигукнула Леся.
– А може, він маніяк? Ти подумала про це?
– Ти доросла і розумна жінка, я влаштувала тобі побачення посеред білого дня, у людному місці. Хто з нас двох тут поводиться як дитина? – питально глянула на маму Леся.
– Я нікуди не їду, Лесю. Крапка. Я даю тобі десять хвилин, аби ти негайно видалила мій… той профіль і те кубинське купальникове фото з того сайту. І вдамо, що нам обом це наснилось у кошмарі.
– Але мам, – затнулася Леся.
– Доню, – промовила мама, – мені потрібно закінчувати переклад. Будь ласка, видали той профіль. І більше не роби дурниць.
Леся похнюпила голову і попленталася до своєї кімнати.
– Лесь? – погукала раптом мама.
– Що? – озвалася донька, натискаючи з телефону кнопку «Видалити профіль».
– А як називається той сайт?
Леся миттю вистромила голову з кімнати й округлила очі:
– Ти передумала? Хочеш сама там зареєструватися?
– О ні, звісно! Просто раз уже я засвітилася на весь інтернет у своєму смугастому купальнику, то мушу хоча б знати, що то за сайт, – пояснила мама. – Ти ж видалила профіль?
– Так, видалила, – зітхнула Леся. – Самотні серця крапка ком.
– Ну й назва, – пробурмотіла мама. – Лесю, а ти домашку з англійської вже зробила?
– Іду робити, мам, – буркнула Леся.
– Не забудь, що о шостій у тебе скайп-дзвінок із татом, – нагадала мама Лесі.
– Не забула, – зітхнула Леся і зникла за дверима своєї кімнати.
Якийсь час мама задумливо дивилася їй услід, а тоді всміхнулася, захитала головою і взялася знову тарабанити по клавіатурі. За кілька хвилин вона згорнула документ, увійшла в Google і вписала в пошукову стрічку: самотні серця крапка ком. Озирнулася, чи Леся не бачить, і натисла Еnter! Клікнула на лінк і швидко пробіглася очима. З екрана на неї дивилося стільки чоловіків! У темних окулярах від сонця, з біцепсами і трицепсами, у галстуках і в шортах, на велосипедах і за кермом автівок, із дітьми, собаками й келихами пива… Лесина мама цокнула язиком, закотила очі, закрила сторінку і знову повернулася до роботи.
Леся взяла з полиці товстезну книжку «Собаки в мистецтві» й сіла гортати. Було би класно мати вдома не якогось там мікроскопічного хом’ячка, а цілого собаку! Але мама каже, що ні собаку, ні хом’ячка, ні навіть мовчазних рибок вони собі дозволити зараз не можуть. Через шалені графіки. У мами вічні аврали, у Лесі безкінечні гуртки й позашкільне культурно-освітнє дозвілля, їм аби одна одній достатньо уваги приділяти, не кажучи вже про живність. Леся розуміє, що мама правду каже. З її графіком вона і на нового чоловіка не має часу – не те що на хом’ячка. Он тато який молодець! Зустрів собі Юстину, переїхав до Польщі, і тепер у них ще й маленький хлопчик народився. На всіх світлинах, які надсилає тато, він здається дуже щасливим. Тепер Леся розуміє, що означає фраза «світитися від щастя».
А мама от не світиться. Часто вона буває дуже втомлена і розсіяна, може спалити картоплю на плиті або замість цукру всипати у вівсяну кашу пуд солі. А тато модний, він живе в Кракові, і звуть його тепер не Петро, а Пйотр, і їсть він не полуниці, а трускавки, ходить не до магазину, а до склепу, і бардзо-бардзо щасливий. Як би Лесі «засвітити» від щастя й маму? Уже чотири роки минуло, як вони з татом розлучилися. А вона все в роботі, у роботі. Жоднісінького разочку на побачення ні з ким не сходила. А мама ж у неї така класна! Ще й ім’я в неї класне – Софія, і розумна вона, і весела, і вигадлива, і взагалі най-най-най! І вже давно би вона знайшла собі нового чоловіка, якби бодай трішечки слухала Лесю. Леся все знає, але мама знає ліпше. Дівчинка задумливо подивилася на зображення білої граційної левретки, голосно зітхнула і відклала товстезну книжку. До дзвінка із татом ще майже ціла година. Нещасний Сергій-бізнесмен уже, певно, відстояв своє під Сковородою, розпсихувався і пішов додому. А Лесі час братися за англійську.
Увечері мама тихенько постукала до Лесі.
– Доню, можна до тебе на прийом? – запитала вона, обережно зазираючи до Лесиної кімнати.
Леся відклала книжку «Життя і мета собаки» і всміхнулася:
– Звісно, мам.
Мама тихенько підійшла до Лесі і втаємниченим голосом промовила:
– Мені терміново й негайно потрібна подвійна порція обіймів, аби відновити свій життєвий ресурс після перекладу найнуднішої статті у світі.
– Ого, – хихикнула Леся й розкинула руки для обіймів.
Мама міцно притулила до себе доньку і завмерла. Через декілька секунд Леся злегка заворушилася в маминих обіймах.
– Ні-ні, – промугикала мама, не розтискаючи рук, – я ж сказала: мені потрібна подвійна порція.
Леся радісно пригорнулася до мами, а потім вигукнула:
– Агов, у тебе волосся пундиками пахне!
– Ну ще б пак, – сказала мама, – я ж велика кондитерка! Напекла нам пундиків!
– Ага, – хитро всміхнулася Леся, – тільки іноді картопля перетворюється на вуглинки, а вівсяна каша – на соляний розчин.
– Зате я дуже сильно тебе люблю! – й собі хитро всміхнулася мама.
– І за це я готова терпіти всі твої кулінарні ляпи скільки завгодно! – промовила Леся і вирішила скористатися вдалою нагодою: – А в нас новий вчитель французької мови! Такий прикольний, він би тобі сподобався!
Мама поблажливо схилила голову набік і зітхнула:
– Ох, Лесю, моя ж ти дорога купідоночко, свашко ти моя золота! І як тільки хочеться тобі вигадувати всі ці романтичні штучки на порожньому місці.
Леся звела брівки і стенула плечима:
– Я просто дуже хочу, аби ти була щаслива, мам. Аби ти аж світилася від щастя!
– Але я щаслива! – запевнила мама. – А якщо осилю кілограм смаженого хека, то є шанси, що таки світитимуся! У темряві! Від кількості спожитого фосфору!
– Мам! – озвалася Леся.
– Я серйозно! Окрім риби, звісно. Я щаслива, Лесю!
– І що – ти ніколи не плачеш уночі в подушку через вселенську самотність? Особливо напередодні свят? – перепитала підозріливо Леся.
– Ні, – радісно відповіла мама, – я люблю зимові свята і люблю зараз свою самотність. А не свічуся я тому, що всю свою енергію витрачаю на переклади і нові замовлення. Але мені страшенно подобається моя робота!
– Я знаю, – промовила Леся стиха. – Але я хочу, щоб ти нарешті була романтично щаслива!
– Романтично щаслива, – луною озвалася мама. – І ти справді думаєш, що отой клуб купідонів здатен штучно поєднати абсолютно чужих людей?
– Самотні серця крапка ком, – виправила Леся.
– Ну нехай так. Розумієш, між двома дорослими людьми мусить бути якась хімія, іскра, як би це пояснити… Неможливо просто взяти і склеїти докупи те, що не клеїться. Так не буває. Та і не в чоловікові щастя! Хто сказав, що самотня жінка – конче нещасна жінка?
– Ну не знаю… – відповіла Леся. – Усі ж торочать про другу половинку!
– Це міф, Лесю, немає ніякої другої половинки, кожна людина народжується ціла і цілісна, а тому їй не потрібен хтось, аби почуватися повноцінною і щасливою.
Леся уважно слухала.
Раптом мама хихикнула і пирснула від сміху.
Леся здивовано глянула на маму:
– Що?
– Та я згадала про дядька твоєї подружки. Пам’ятаєш? Того, з ріденькими вусиками?
– О боже, – Леся затулила обличчя руками. – Мені до цього часу соромно, мам. Я ж не знала, що він прийде на побачення в шкарпетках і сандалях. Варя казала, що він дуже ерудований, і я думала, що нам усім цікаво буде в зоопарку разом. Повний трешак вийшов…
– О так, було справді дуже цікаво! Я дізналася багато про систему травлення мавп та особливості парування дрібних земноводних.
– Ма-а-а-ам, прости-и-и-и, – завила Леся і затулилася від сорому книжкою.
– А сусід на крутому авто? – підморгнула мама Лесі.
– Ма-а-ам, – загула Леся з-під книжки.
– Як зараз бачу твоє обличчя із приклеєною усмішкою чеширського кота й твоє ввічливе: «Добрий день, чудова погода, чи не так?» у ліфті.
– Я ж хотіла, щоб ми йому сподобалися, – визирнула з-під книжки Леся.
– Але все, що його цікавить, це його «ауді», невже ти не помітила? – запитала здивовано мама.
– Мабуть, твоя правда, він не був дуже люб’язним до нас, – погодилася Леся, – він ніколи навіть гарного дня нам не побажав!
– От бачиш. А як ти влаштувала мене перекладачкою для групи китайців? – реготнула мама.
– Я не знала, що то китайці! Там було написано іноземці! – скрикнула Леся.
– Ага, і я ходила з ними, як Білосніжка з гномами, а вони такі балакучі, у мене на кінець дня голова була квадратна, – по-доброму розсміялася мама.
– Ох, мам, пробач мені, – винувато озвалася Леся.
– Усе гаразд, люба, я знаю, що ти хочеш, аби було якнайкраще. Але на все свій час. Я цілковито і повністю щаслива тут і зараз, без чоловіка. А якщо знайдеться той самий, єдиний – 2, ти дізнаєшся про це перша, обіцяю, – пояснила мама і ніжно поправила русяву Лесину гривку.
– А якщо ні? – розпачливо запитала Леся.
– А якщо ні, значить, на старості літ я писатиму мемуари в хижці далеко в горах і стану самітницею із дубельтівкою. Не треба намагатися ощасливити когось. Подумай краще про своє щастя і про свої мрії. Уже грудень, і зимові свята на носі. Чого б тобі хотілося на Новий рік під ялинку? Від Діда Мороза? – запитала мама.
– Мам, Дід Мороз – то ж для дітей, ага? А я не дитина – я підліток! Я вірю в силу позитивних афірмацій, списки зі ста бажань і цілі за методикою SMART.
– Окей, у тебе вже є список зі ста бажань? – поцікавилася мама.
– Поки немає, – відказала Леся. – Але є перший пункт.
– Який же? – запитала мама.
– Собака, – стиха відповіла Леся.
– О боже, – зітхнула мама, – я знала, що не буде просто.
– Ну от, тобі не вгодиш, – буркнула Леся. – Ти щойно сама казала: подумай про свої бажання! От я й хочу собаку!
– Ну не сенбернара хоч? Як зі старенького фільму «Бетховен». Вони страшенно слинять! – скривилася мама.
– Ні, мамо, ти що! Я хочу хаскі. Або… французького бульдога. Або… левретку! Або ні, краще лабрадора. Шоколадного!
– Зрозуміло. Цілі за методикою SMART, кажеш? Спробуй для початку визначитися з породою омріяного пса! От тільки де йому жити в нашій двокімнатці? Слухай, а може, тобі такого робота-собаку купити? – мама зловила хвилю креативу і почала розвивати думку. – Такий, знаєш, на інтерактивному повідку, ще стає на задні лапки, махає хвостиком і каже: гав-гав-гав!
Леся вовком глянула на маму.
– Ну добре, добре… Собаку-робота більше не пропонуватиму. А в Діда Мороза можеш спробувати попросити песика.
– Мам!
– Окей, нема ніякого Діда Мороза. Практикуймо позитивні афірмації. Буде тобі собака. Моя дорога підлітко, я дуже тебе люблю!
– І я тебе, мам!
Новий рік насувався невпинно – снігами, буревіями й хуртовинами. За одну ніч у великому місті намело так, що хоч на сани з оленями пересідай, аби в снігу не загрузнути. Або на ґринджоли з їздовими собаками, як сказала б Леся.
– Мам? – Леся підвела голову і відклала книжку «Що означає бути собакою». – Я на днях бачила ролик в інтернеті, про притулок для тварин. Може, звідти когось візьмемо?
Мама перестала друкувати й уважно глянула на доньку:
– Ти впевнена? Хочеш узяти когось із притулку? А як же Дід Мороз? Він міг уже застовбити за тобою якогось песика?
– Мамо! – Леся скорчила мармизку.
– Ну гаразд. Коли ти хочеш, аби ми поїхали в притулок і вибрали когось?
– На вихідних!
У притулку для тварин Леся ду-у-уже довго придивлялася до всіх собак. І нарешті вибрала старого мопса.
– Слухай, ну ти мене здивувала, якщо чесно, – вигукнула мама, розглядаючи сивувату пичку дивного песика, якого Леся несла на руках, притискаючи до серця. – Де хаскі, де лабрадор – а де старий дід-мопс із білою бородою?!
– Він мені найбільше сподобався, – промовила Леся і ніжно глянула на мопса.
– І як його назвеш? Агамемнон?
– Мам, я назву його Дід Морозко або просто Морозко, – гордо промовила Леся і поставила мопса на землю. – Бо ми всиновили його взимку, перед Новим роком. Слухай, мам, але ж це несправедливо! У мене тепер є собака, моя мрія збулася. А як же ти?
– А про мене подбає Дід Мороз, ага? – підморгнула мама.
Леся закотила очі.
– Заїдемо купити гірлянди? – запитала мама.
– А нас пустять із собакою до магазину? – завбачливо перепитала Леся.
– Хм, не знаю, – замислилася мама. – У нас же ніколи не було собаки. Хтозна, відтепер усе буде по-новому.
Найперше, що зробив Морозко, потрапивши до тридцять восьмої квартири на сьомому поверсі, – напісяв на мамин фікус Бенджаміна. Можна було б подумати, що він упав у глибокий стрес через переїзд і зміну життєвих обставин. І з кожним днем він, здавалося б, мав звикати до нового простору і нових господинь. Але ні. Бо за два дні Морозко пожував усі можливі килимки в домі, знищив на дрібну стружку Лесині домашні капці, подер на пір’я диванну подушку і надгриз Лесину енциклопедію про собак (певне, не захотів терпіти конкуренції в цьому домі!). За кілька днів до Нового року він перекинув заміокулькас і розбив мамину вазу. І нарешті перегриз проводи від роутера – мама залишилася без інтернету і заледве не посивіла від пережитого стресу, бо Морозко зірвав усі її робочі дедлайни! Фінальним крещендо стала символічна і досить велика купа, яку Морозко наклав просто посеред вітальні на килимі. Мама заломила руки і проревіла так голосно, як ніколи:
– Ще тільки купи лайна нам до повного щастя на свята бракувало!
Леся злякалась і гарячково стала шукати якесь рішення. Не могли ж вони зробити добру справу, взявши з притулку живу душу, тільки аби повернути її назад через певні баги в її управлінні? Такого трапитися аж ніяк не могло. Тому Леся гуглила й шукала, думала й метикувала – і нарешті скрикнула:
– Я знаю! Нам потрібен тренер для собак!
– Давай негайно сюди номер! – скомандувала мама і взяла до рук мобільний телефон.
Морозко забився під диван і, вистромивши свого носа – ґудзика, здалеку спостерігав за всім, що відбувалося.
– Алло! – рішуче промовила мама, – нам потрібен – і то потрібен негайно! – найкращий тренер для собак.
На кілька секунд мама замовкла – очевидно, їй щось пояснювали з тамтого кінця слухавки, – а тоді запротестувала:
– Ні-ні-ні, ви не зрозуміли! Як це «після свят»? Тренер потрібен вже, до «після свят» ми просто не доживемо! Алло! Чуєте?!
Мама розгублено стояла посеред кімнати із телефоном у руці:
– Вони нахабно побажали нам веселих свят і повісили слухавку. Ти уявляєш?
– Треба спробувати іншу контору! – запропонувала Леся.
– Добре, диктуй номер! – рішуче скомандувала мама. І вже за секунду майже прокричала в слухавку:
– Алло! Нам негайно потрібен тренер для собак!..
Раптом вона затихла, закліпала очима і прокашлялася:
– Гм, чи я завжди розмовляю таким голосом? Ні, еммм… насправді ні. Вам здалося… Ну добре, вам не здалося, я на межі зриву, бо цей стариган загадив мого фікуса і згриз доньчині капці, як клята шашіль! Понищив усі килимки і насамкінець навалив цілісіньку отаке-е-енну купу посеред вітальні! – мама округлила очі й однією рукою описала коло в повітрі, змальовуючи обриси катастрофи.
– Що? А, так. Ні, ми взяли його з притулку. Він старий і противний, але моя донька любить собак і обрала цього. Я не можу чекати до «після свят», я не доживу, розумієте? О, дякую! Так, я невимовно вам дякую, що погодилися! Так, сьогодні по обіді, чудово! Адреса? Волоська, 48 А, перший під’їзд. Гаразд, домовилися. Ей! Перепрошую, алло?! О, ви ще там. А як вас звати? Павло. Так, дуже приємно. Софія. А-а-а-а-а, собачого противного старця звати Морозко. Ахахаха! Ну так, Морозко ще той. До зустрічі! Бувайте!
– Він погодився! – зраділа мама і на радощах крутнулася в танці щастя кімнатою. – Такий приємний чоловік, одразу відчувається – фахівець своєї справи! А то «після свят, після свят», – мама кумедно перекривила попередню контору.
Леся здивовано лупала очима. Такою вона свою маму не бачила вже давно.
Кількома годинами пізніше Леся в люмінесцентному лижному комбінезоні, мама в довжелезному пуховику по самі п’яти і Морозко у зворушливій болоньєвій курточці з каптуриком, отороченим штучним чорним хутром, стояли посеред засніженого двору. На них густо падали мереживні сніжинки.
– Усі люди як люди, ялинку вогниками прикрашають, щось смачне готують, а ми як ескімоси на Північному полюсі – морозимося тут, – бурчала невдоволено мама. – Хоча чого це я, Морозко так вдало замотався нині в гірлянди, що кому потрібна та ялинка, коли в нас є вдома різдвяна скотинка!
– Мам! – буркнула Леся. – Не ображай Морозка. Він моя мрія, забула?
– Та де забула, перепрошую, – вклонилася мама, невдоволено примружила очі і через щілинки загрозливо глянула на мопса.
– Мам, а онде не наш тренер? – Леся тицьнула рукою в пухнастій рукавиці на чоловіка в яскраво-червоній куртці.
– Схожий на Діда Мороза, – хихикнула мама.
– Мам, та годі тобі!
Червона Куртка і справді виявився Павлом, тренером із вишколу собак. Він познайомився з Лесею та її мамою, а тоді присів біля Морозка:
– Хто тут шкода ходяча на чотирьох лапах? Ну що, будемо вчитися добрих манер, друже?
Уже за кілька хвилин Павло з мамою приязно балакали. Морозко встиг побігати за палицею, сісти дупцею в купу холодного снігу, перескочити через перешкоду і навіть подати голос. Спершу Леся захоплено спостерігала за дивами, які відбуваються зі стареньким мопсом просто на її очах під керівництвом Павла. А потім почала підозріливо й уважно спостерігати за мамою. А мама сміялася так дзвінко, що аж закидала голову. Тренер Павло ставив руки в боки, нахилявся до мами й постійно жартував. І що ж це тоді, як не та сама іскра? – подумала Леся.
Коли Морозко і мама пішли виконувати чергову вправу, Леся серйозно запитала в тренера:
– Любите тварин?
– Звісно, інакше не став би тренером для собак, – відповів Павло.
– А дітей? Дітей любите? У вас діти є? – продовжила свій імпровізований допит Леся.
– Дітей люблю, – здивовано відповів Павло на чудернацьке запитання дівчинки, – вони смішні, але своїх ще не маю.
– А… цей… а дружина у вас є? – сором’язливо уточнила Леся.
– Та поки теж ні, – розсміявся Павло. – А ти допитлива!
– От і чудово! – весело мовила Леся, хитро всміхнулася і подумки додала: – Значить, буде.
Морозко вчепився мамі в крайчик пуховика, і мама совала ним у снігу, нагрібаючи кучугури, й вигукувала: «Ану відчепися від мене! От же реп’ях ти такий противний! Морозку, фу! Фу, я кому кажу! Бека! Виплюнь!». Леся із тренером засміялися, а тоді він кинувся визволяти маму з міцних щелеп неслухняного мопса.
Леся стояла посеред найпрекраснішої зими: падав лапатий сніг, пес гасав подвір’ям, а мама щось радісно вигукувала і голосно сміялася. Здається, тепер від щастя світилася не лише мама, але й Леся. Мрії таки збуваються, коли на те час. Капосний Дід Морозко не підвів. Прийдешній рік має бути особливим! Тепер Леся точно це знала.
Автор: Анна Сидор
Зміст
