Жив один чоловік, і була в нього мрія – відшукати найбільший у світі алмаз. Він день і ніч рив гору, шукав камінь, але ніяк не міг знайти такий, як йому хотілося. Чоловік одружився, але дружину свою майже не бачив: цілі дні пропадав у печерах. Народилася в нього дочка. Але і на дочку в нього не було часу.
І от одного разу знайшов цей чоловік величезний алмаз – чистої води, такий, який у склянку з водою опустиш, а його і не видно зовсім. Чоловік беріг алмаз як зіницю ока, зберігав у скриньці на м’якій подушці, і скриньку цю постійно пильнував. Кожну вільну хвилину проводив біля скриньки – милувався своїм скарбом.
Але от одного разу розглядав він свій алмаз і побачив, що в ньому є маленька тріщинка. Схопився нещасний за голову: він був вже немолодий і знав, що другого такого каменю йому не знайти. Вирішив він тоді огранувати алмаз, щоб приховати дефект. Став шліфувати камінь, і як з’явилися на ньому грані, як став він діамантом, то заграв на сонці усіма барвами веселки. Чоловік вставив його в оправу і повісив на золотому ланцюжку на шию дочки, щоб, коли вона рухається, сонце грало в його улюбленому діаманті.
І усі, углядівши дочку того чоловіка, казали:
– Яка неземна краса!
Але через певний час чоловік зрозумів: люди говорили не про камінь, за яким він полював усе життя, а про його дочку, яка була дана йому Богом… Ганяючись за красою, він не бачив краси у своєму домі.
Опам’ятавшись, він сказав: скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду; встану, піду до батька мого. (Євангеліє від Луки 15:17,18)
