Кожен вважає себе паном над собою, самодостатнім і вільним. А отже, найкращий вжиток для його свободи, найкрасивіший жест – це, власне, відмовитись від своєї незалежности, стати залежним від Бога, принести себе Йому в дар. Видається, що деякі люди навіть недалекі від того, аби думати, що за це Господь їм винен певну шану і визнання.
Справді, немає нічого величнішого для вільної істоти, аніж стати залежним від иншого в любові: як молода в день свого весілля. Але зле, якщо ми могли б бути панами над собою в стосунку до Бога.
Роздивіться листок паперу на світло, там, між рядків, ви прочитаєте ім’я виробника. Подивіться на людину в Божому світлі, ви побачите вписаним у саму структуру її єства ім’я її Господа. Людина має Бога за автора і належить Йому, як урожай належить селянинові, як скульптура – митцеві. І не просто «як», а значно більше. Речі належать людині, тому що вони є плодом її праці, однак вони не зобов’язані їй своєю глибокою суттю – людина її (цю суть) не створила. Тоді як від Бога людина бере все; тож вона належить Йому в спосіб безконечно радикальніший, глибший, загальніший, у спосіб остаточний і винятковий. Усе в людині є від Бога: інтелект і серце, тіло і душа, вміння діяти і можливість мати. Знає вона про це чи ігнорує, погоджується з цим чи відкидає – реальність залишається незмінною: вона є від Бога, вона є – Божа. Ця залежність виникає попри те, чи віддає вона себе, чи ні.
Роздуми про молитву
