– А я собі замовлю тридцятий айфон! – Мишко аж пирснув зі сміху.
– А я… слономишу! – Матвій намагався перекричати всіх у класі.
– А я – дім на Місяці!
– А я – стоколісний ровер!
– А я – зірку в слоїку!
– А я – годинник, який ходить навспак!
Чого лиш не вигадували Сашкові однокласники. Ще б пак! Така нагода! За найбільш дивацьке прохання до святого Миколая – подарунок! І не просто подарунок – а здійснення того дивацького побажання!
– Так вони тобі й подарують дім на Місяці, ха‑ха!
– А тобі до ровера дев’яносто вісім коліс доліплять, хі‑хі!
– А тобі слона з мишею схрестять, хо‑хо!
Хлопці сміялися так голосно, що аж шибки в класі дзеленчали. А вигадала таку чудернацьку акцію до свята Миколая щойно відкрита суперпошта в їхньому містечку. Усі мешканці міста навіть отримали спеціального святкового конверта з печаткою святого Миколая й умовами конкурсу. От тепер Сашко ламав собі голову: що б то такого вигадати? І щоби приз отримати, і щоби втерти носа всім у класі! Але, як на зло, нічого путнього йому на думку не спадало. Ні в школі, ані тепер удома. Ні-чо-го! А нині був останній день, коли можна було відправити той злощасний конверт із побажанням!
– Ех, як шкода, – гриз кінчик простого олівця Сашко, визираючи у вікно своєї кімнати.
Надворі вже сутеніло, і мама увімкнула ліхтарики. Сашко з батьками і маленьким братиком мешкав у невеличкому приватному будинку, обрамленому зусібіч кущами бушпану замість огорожі. А мама до свят завжди прикрашала гірляндами вікна знадвору і невеличку голубу ялинку в них на подвір’ї. Якщо замерехтіли вогники-зірочки – значить, скоро свята! Але які там свята, як нема снігу? Сашко голосно зітхнув. Йому пригадалося, що торік на Миколая він отримав омріяні лижі, а його братик – санчата. І що? Так усе те добро і простояло на ґанку без діла. Учора тато їх витягнув і поставив на ґанок. А навіщо, питається, коли й цього року обіцяють дощову зиму? І що то за зима без снігу? Ніяка не зима! Подовжена осінь!
Сашко знову зітхнув, і тут його осінило:
– А замовлю-но я сніг! С-Н-І-Г!
Він мерщій написав побажання на аркуші в клітинку, вирваному зі зошита з математики. Склав його вчетверо, поцілував нишком і вклав у конверт. Ну все, тепер – на пошту!
* * *
Наступного ранку Сашко прокинувся від того, що хтось гучно постукав у його вікно, на якому знадвору досі з ночі світилися вогники. Хлопець скочив з ліжка і, як був, у картатій піжамі, підбіг до вікна. Надворі стояв молодий хлопець у святковому ковпаку з білим помпоном, перекинутим набік. На плечах у гостя висіла велика жовта сумка із логотипом суперпошти.
– А! Це кур’єр! – здогадався умить Сашко. Але ж він лиш учора ввечері заніс листа на пошту! Так швидко обрали? Невже він переміг?
Сашко прожогом накинув свою зимову куртку, узув на босі ноги батькові черевики (своїх у поспіху не знайшов) і вибіг на ґанок, перечепившись через санчата і зваливши лижі.
– Доброго ранку! – гукнув він хриплим зі сну голосом і відкашлявся.
– Привіт, хлопче! Ти – Сашко? – кур’єр і справді тримав у руках його конверт з аркушем у клітинку.
– Це я, – вигукнув той радісно, лиш тепер помітивши, що взув правого черевика на ліву ногу, а лівого – на праву. Він перечепив назад ногу за ногу, аби гість нічого не помітив.
– От і добре, – кур’єр витягнув із сумки ручку і якийсь бланк. – Тут потрібно уточнити інформацію.
– Яку ще інформацію? – засумнівався Сашко, чи кур’єр не помилився Сашками. Адже в нього було все чітко написано: «Замовляю у святого Миколая СНІГ!». Слово «сніг» ще й усіма великими літерами для певності. А в дужках дрібно дописано: «Бо Миколай приніс минулого року мені лижі, братику – санчата, а про сніг забув!».
Кур’єр хукнув на ручку, і з його рота пішла пара. Ранок видався морозним. Голуба ялинка посеред подвір’я була вся сива від паморозі. Сашко застебнув куртку бігунцем, напнув капюшон і засунув руки до кишень. В одній кишені він намацав мокру рукавицю. О, точно, вчора вона впала в калюжу і він про неї геть забув. Другої рукавиці чомусь не було.
– Це ж ти замовляв сніг?
– Я, – Сашко ствердно хитнув головою.
– Тоді потрібно уточнити параметри.
– Які параметри?
– Як які? Снігу!
Сашко стояв на ґанку в татових черевиках не на ті ноги, м’яв у кишені мокру від учора рукавицю і дуже повільно метикував. Певне, ще зі сну.
– Хлопче, якщо чогось бажаєш, то мусиш уміти точно формулювати свої бажання, – кур’єр налаштувався щось записувати в бланк. – Колір?
– Що колір? – Сашко про всяк випадок зняв капюшона, бо, може, він у ньому не все добре чув.
– Колір снігу?
– Колір снігу? – Сашко почухав потилицю. Кур’єр підняв на нього очі.
– Білий? Блакитний? Сріблястий? Золотавий? Сірий? Брудно-чорний…
Сашко вкляк: то, певно, був якийсь жарт. Мабуть, на тій суперпошті вирішили з нього суперпокепкувати, що він отаке вигадав із тим снігом.
– Нехай буде сріблястий, – Сашко не зводив здивованих очей з кур’єра, а потім – з його кулькової ручки, яка ковзала по бланку. Вона писала зеленим.
– Є. Лапландський, значить. Найвищої проби, – він зиркнув на Сашка так, наче той розумівся на снігові і вибрав найкращий варіант з усіх, які тільки є на світі. – Далі. Скільки сантиметрів?
Сашка підбадьорив той його заохочувальний погляд. Він почухав носа і вирішив й собі пограти в цю супергру. То нехай він буде знавцем снігу – це ж він його замовив, як‑не-як!
– А щоб до колін! – Сашко навіть витягнув руку з кишені і показав на свої коліна, які – в картатій піжамі – стирчали з-під куртки. На руці чомусь була мокра рукавиця.
– Ага, ну то десь до пів метра, – кур’єр ще раз хукнув на ручку, яка не хотіла писати. – Як щоб падав?
– Гм… – Сашко не міг вигадати, як би то мав падати сніг.
– Як білі мухи? Як пір’я? Як просо? Як манна крупа? – кур’єр вирішив допомогти.
– Гм… – Сашко згадав вірша про білих мух. – Хай будуть мухи.
– Рівно чи навскоси? Швидко чи повільно? Спадати чи кружляти?
– Рівно. Повільно. Кружляти, – відбубонів швиденько Сашко, щоб нічого не забути. Він знову напнув капюшона і нахилився вимкнути з розетки гірлянди.
– Так… є. Добре. Щоб розсипався чи щоб ліпився?
– Звісно, щоб ліпився! – Сашко пригадав, що десь у гаражі в них є зелений сніголіп.
– Рівень м’якості-твердості?
– А є середній? – спитав він не так уже впевнено.
– Звісно. Записую: середній. Далі… Рипучий чи беззвучний?
– Тільки рипучий, без варіантів! – Сашко навіть не міг уявити, як то йти по снігу, і щоб він не рипів під ногами. Йому ставало все цікавіше: що далі понавигадує той суперкур’єр і скільки різних властивостей має сніг! Ніколи про це не думав. Сніг тобі та й годі!
– Ну, і останнє: термін придатності?
Чого-чого, а цього запитання Сашко ніяк не чекав. Термін придатності? У снігу?
– Гм… – мокра рукавиця в кишені не давала йому спокою. – А можна, щоб на всю зиму? Десь так – до березня?
– Навряд, – кур’єр поклав ручку з бланком на підвіконня і почав розтирати змерзлі руки, швидко хукаючи на них біля самих губ. – Навіть лапландський у нас стільки не витримує.
Навіщось Сашко знову нахилився й увімкнув гірлянди. Так було наче світліше.
– То що пишемо? – кур’єр знову взяв ручку з бланком до рук. – Максимальний?
– Що максимальний? – не міг узяти в тямки Сашко.
– Термін придатності – максимальний?
– Ну так, – озвався хлопець і виклав, щоб не забути, мокру рукавицю на підвіконня. – А це приблизно до коли?
– Залежить від погоди: від сонця, температури… – щось дописував кур’єр. – Термостійкого снігу ще не винайшли, малий.
Він підморгнув Сашкові й простягнув йому заповнений зеленими каракулями бланк і ручку, аби хлопець підписався. Сашко написав там своє ім’я. Кур’єр поклав усе в сумку, махнув хлопцеві рукою і розвернувся було йти.
– Так я не зрозумів, – Сашко знову скинув капюшона. – Я переміг чи ні?
– А звідки я знаю? – усміхнувся гість, жваво перестрибуючи огорожу з кущів. – Вибираємо не ми.
– А хто?
– Як хто? Святий Миколай!
Сашко вирішив нікому нічого не розповідати про вранішню пригоду. Цілий день він думав про кур’єра, його дивні запитання і, звісно, про сніг. Про його колір, глибину і щільність. Про його термін придатності. Про те, як сніг падає і як рипить. Та навіть про його смак. Га?! Не спитав у нього про це кур’єр! А можна було так поважно додати: і прошу записати, щоб сніг смакував, як солодка вата! Або як ванільне морозиво з полуницями! Слабо? І щоб падав знизу вгору! І щоб не вкривався шкоринкою вранці! Ха-ха! А потім Сашко смикав сам себе за рукава: які дурниці! Ото повівся, дурко! Це ж, напевно, такий розіграш!
А проте, цілий вечір Сашко допитувався про сніг батьків, а потім ще довго читав про нього в інтернеті. Скільки цікавого він довідався! Наприклад, що сніг вивчає наука, яка називається нівологія. Ніколи не чув! Що вчені виявили понад 130 різних форм сніжинок! Сашко стільки й не намалює. Що у світі не існує двох абсолютно однакових сніжинок. Нічого собі! Що скрип снігу можна чути лише за температури – градуси і нижче. Треба буде неодмінно перевірити! Що сніг добре зберігає тепло, тому ескімоси будують з нього свої іглу. Мусять і вони з братиком виліпити таку снігову халабуду! Що на найбільшу снігову скульптуру у світі пішло 13 тисяч кубометрів снігу, і вона була завдовжки 250 метрів! Ого, це ж як їхній шкільний стадіон! Що сніг падає навіть на Марсі! І не лише звичайний, а й з якоїсь твердої вуглекислоти, утворюючи на поверхні «сухий лід». Краще під таким сніжком не ходити… І що на супутникові Нептуна Тритоні є рожевий сніг! Ну от, може, на якійсь із далеких планет сніг і справді смакує як солодка вата чи як ванільне морозиво?
А ще Сашко прочитав, що штучний сніг, який роблять у снігових гарматах, нічим не відрізняється від природного. Хіба тим, що в сто разів швидше утворюється! Що в різних північних народів є десятки і навіть сотні різних слів на позначення снігу. Спробуй їх усі вивчити! Що від сонця, відображеного білосніжним снігом, можна не лише засмагнути, а й попекти шкіру й очі! Отакої! Що є всесвітній день снігу – передостанньої неділі січня. Треба вписати й собі в календар. І що є таки сніг із необмеженим терміном придатності! Це вічний сніг, який лежить високо в горах і ніколи не тане.
Сашко так багато начитався про сніг, що вночі йому наснилося велике місто Снігополіс. Зі сніговими фортецями й мостами, а ще – снігоходами замість автівок. У ньому мешкали сніговики, які любили їсти бурульки. А сніжинки падали різні-різні, залежно від місяця: у квітні – у формі квітів, у серпні – у формі місячних серпиків, а в листопаді – у формі кленових листків.
* * *
Зранку шостого грудня Сашко прокинувся від того, що його малий братик нишпорив рученятами під його подушкою. Так було вже кілька років поспіль на Миколая. Сашкові подобалося вдавати, що він спить і не чує, як малий тихцем вигрібає з-під його подушки цукерки, шоколадки й мандаринки. У кімнаті пахло святом. Сашко любив такі ранки і намагався якомога довше розтягувати час. Він примружено спостерігав за братиком, аж той витягнув якийсь невідомий папірець. Сашко розплющив очі й мерщій вихопив його з братикових рук: то був якийсь чек. Ображений братик почав ревіти і тягти руки до папірця. Сашко подивився на чек: на ньому була печатка святого Миколая, як на конверті суперпошти. На чекові було надруковано дрібним шрифтом: «Доставка снігу. 19 грудня. Сніг. Сріблястий, найвищого ґатунку (лапландський). Середньої м’якості. Рипучий. Ліпний. Рівний. Повільний. Кружлявий (категорія «білі мухи»). Для Сашка». І його адреса. А наприкінці дописано вручну зеленою кульковою ручкою: «Лови!».
Сашко тицьнув заплаканому братикові чека в його простягнуті долоні й мерщій підбіг до вікна. За ним, як завжди, миготіли з ночі гірлянди і… більше не було нічого. Ані їхньої голубої ялинки, ані огорожі з бушпану, ані темного квадратика подвір’я. Усе було біле-біле, аж срібне. Як у його Снігополісі. Рівно, повільно, радісно кружляв перший цьогорічний сніг. Сніг! Немов незлічимий рій білих мух.
Автор: Ольга Трегуб
Зміст
