У нас – ангелів – є правила. Ці правила строгі й не можуть бути порушені, бо така вже їхня природа. Перше і найголовніше з них – ніколи не показуватися людині, яку охороняєш. Бо якщо вже показався, то наслідки можуть бути катастрофічні. Люди ж різні бувають. Хтось може збожеволіти від такого потрясіння, а хтось – втратити віру. Гіршого, ніж утрата віри, для ангела й придумати важко. Це однозначна профнеприданість.
Про нас різне кажуть. Одні переконані, що наші крила з пір’я. А інші вірять, що ангельські крила зі світла, чистого й радісного. Зрештою, так воно і є. А пір’я – то вже фантазії людей, чиї очі не можуть витримати сяйва тієї чистоти. Є також на світі легковірні, які щиро впевнені, що бачили небесних вісників на власні очі десь у хмарах, або навіть такі, що знімали ангельські польоти на відео. Ну, їм принаймні так здається. Знаю я добре, що то за відео – духи природи бешкетують. Вони нерозумні, але й не дуже шкідливі. Заграється, наприклад, дух-вітровій, якого ще сильфом чи повітрулею кличуть, крила собі витворить і літає роззявам на потіху.
Звісно, знайдеться немало скептиків, які заперечуватимуть, що ми є на світі, посилаючись на якісь свої велемудрі книжки, написані сивими вченими. Та тільки ті вчені, скоріш за все, виросли з бідолашних дітей, позбавлених любові.
Нас багато. Стільки, скільки людей на планеті. І це тільки на Землі. Кожен з нас працює вдень і вночі, не знаючи спочинку. Проте ми не скаржимось, адже ніколи не знаємо втоми. Та й не вміємо скаржитися, якщо чесно. Для ангелів скаржитися – те саме, що ескімосам банани вирощувати: безглуздо. Наша робота не має ні початку, ні кінця. Як це так, спитаєте? Не можу пояснити, бо це Таємниця, яку людський розум не осягне повік-віку.
Моя підопічна, яку батьки збиралися назвати Софійкою, спустилася на Землю десь на початку січня, тож її народження випадало на початок жовтня. Ці дев’ять місяців я витратив на важливі справи: для початку отримав від ангела-розпорядника Софійчину Книгу Долі, Книгу Миттєвих Обчислень, Книгу Добрих Справ і Книгу Прогрішень. Спитаєте, навіщо ангелові Книга Прогрішень, якщо записи там повинен вести злий дух? Для повноти картини. Злий дух теж мав отримати повний набір тих книг від розпорядників. Така інструкція. І її вигадали не просто так. Так от, Книга Долі – цікавезна річ. У ній прописані всі завдання людини до самого кінця її земного життя. А вже як хто з ними впорається – залежить від того, як людина оберігатиме внутрішній вогник, подарований Богом.
Софійчин сердечний вогник палахкотів яскраво. З таким виконати всі завдання – справа неважка. А ще в неї був жвавий і допитливий розум.
Що й казати, я почувався задоволеним. Мало того, що вогник віри і розуму зігрівав її душу, то ще й ім’я дівчинці неабияк пасувало, адже Софія – це Мудрість. І я сподівався, що те ім’я матиме вплив на долю моєї підопічної.
От тільки країна, в якій Софійка побачила світ, була страшною і брехливою. Це мене трохи лякало. Хоча слово «лякало» тут не зовсім доречне, адже ангели не знають страху. Просто було тривожно. Я хвилювався, чи зможе Софійка дати собі раду з усім тим, серед чого їй доведеться жити. Але Софійчин світ поки що лишався маленьким і затишним. Щоправда, дорослі жили у великому світі людського лицемірства, змучені боротьбою з нещирістю, брехнею й підлістю.
Найбільше страждала від цього Софійчина мама, яка працювала в школі. Після всіх господарських справ, яких у селі безліч, вона до пізньої ночі писала конспекти уроків. Тато ж утікав від жорстокого світу на своєму улюбленому тракторі в поле, де працював до пізньої ночі. Тож Софійка жила з дідусем і бабусею в невеличкому містечку. Дідусь любив свою внучку, але в його любові причаївся страх. І той страх з’явився в дідусевому серці ще у в’язниці, куди він потрапив через людську підлість. Бабуся теж любила внучку, але не показувала цього, бо вірила, що краще стримувати радість і щирі почуття, аби в гірку хвилину не надто розчаровуватись у світові і людях.
Софійка ж раділа життю, незважаючи на всі дрібні прикрощі. А ще вона була сповнена терплячості й надії. Що не кажіть, а чекати довгі шість днів, щоб на годину-дві побачити маму, потрібно дуже багато терплячості.
Ангели вміють перетворювати людські почуття. Нас цього вчили. Що це означає? А от уявіть, що ви маєте багато терплячості, але вам бракує любові. Тоді-то й приходить ангел-охоронець і перетворює вашу терплячість на любов. А може й навпаки: любов перетворити на терплячість. У Книзі Долі було записано, що терплячості Софійці має вистачити надовго, але вона вже з перших місяців життя роздавала свою любов іншим людям, не шкодуючи. І це мене трохи непокоїло: надто швидко все відбувалося, надто відкриту і щиру вдачу мала моя Софійка. Треба пильнувати.
У тій страшній фальшивій країні влада забороняла Бога. Вчені дядьки і тітоньки (їх називали агітаторами) читали лекції в сільських клубах, переконуючи всіх, що віра в Бога – то щось стидне і що сучасній людині вірити в бородатого дядька на хмарці не пасує. Знали б вони, який Бог насправді! Зрозуміло, що й з ангелів насміхалися, як без того? Але Софійка ще не ходила до школи, тож бабуся вчила внучку, що світом керує могутня Сила за законами правди і справедливості. Коли ж Софійка питала, чому тієї Сили люди не можуть бачити, бабуся сумно зітхала й нічого не відповідала. Роки страждань, голоду й бідності вкрили страшними рубцями бабусине серце. Але в тому пошрамованому серці лишалося місце для любові. Правда, вміщалися там хіба що Софійка і бабусина подруга, яка не зрадила її в найважчі часи.
Чи знаєте ви, що зимові вечори – найближчі родичі Вічності? Чому б інакше вони були би такими довгими? Принаймні так думала собі Софійка. Це зараз у зимових вечорів крадуть стільки часу метушливий телевізор, заворожливий комп’ютер і хитрі ґаджети. Але раніше комп’ютерів і ґаджетів ніхто не мав, а телевізор був поважним і на ніч лягав собі спати, як і всі люди. Тоді в тиші зимового вечора можна було собі досхочу мріяти під заспокійливий гул кахельної грубки, від якої кімнатою линули хвилі тепла. Софійці часами навіть здавалося, що вона бачить ці хвилі.
Якщо би хтось спитав у Софійки, який день вона любить найбільше і який найбільше ненавидить, то був би спантеличений, адже отримав би однакову відповідь на ці два питання. Для Софійки таким днем була неділя. Річ у тім, що в неділю приїжджала мама, але того ж дня вона і від’їжджала. Від’їжджала непомітно, щойно Софійка засинала, міцно обійнявши мамину руку. Коли дівчинка прокидалася, гірке розчарування огортало її душу, накликаючи цілу зграю зітхайликів, а часом і сльозогонів. Та що вдієш – їй лишався тільки спогад про хвилини щастя і трішечки маминого тепла.
Із тими зітхайликами я собі ніколи не міг дати ради, бо ті малі пронози ну зовсім не бояться ангелів. А от сльозогони сахаються нас. І це добре.
Софійка сумувала недовго, бо навчилася запалювати у своєму серці надію, що наступного разу вона так просто не відпустить мамину руку, а міцно триматиме її. Тоді мама лишиться, бо як же їй без руки на роботу ходити?
Але й наступної неділі мама теж поїхала непомітно. Цього разу Софійці було особливо гірко. Я знав, чому вона виплакала так багато сліз: завтра Різдво. Безбожна країна забороняла його святкувати. Радіти в цей день було зась, тішитися давніми звичаями теж, а про церкву і мови бути не могло. Бабуся завжди намагалася щось приготувати на свято, але Софійчине Різдво було бідним. Одного разу на святковому столі стояла лише варена картопля з тюлькою і трішки куті. То було дивно, адже тато з мамою мали непогану зарплату…
Прокинулася Софійка від холоду. Ковдра лежала збоку, а теплі хвилі від кахельної грубки не могли зігріти, адже то було всього лиш фізичне тепло, в якому годі шукати любов.
Бабуся спала в сусідній кімнаті на старовинному дерев’яному ліжку з високими бильцями, які часто слугували Софійці за гімнастичні бруси. Бабуся покликала внучку до себе. Софійка важко зітхнула, злізла з холодної постелі і рушила на голос.
Цієї миті я помітив небезпеку: над Софійкою навис клубок чорних думок, що намотувався довгі місяці, а зараз готовий був ожити, щоб обплутати собою маленьку вразливу душу, адже напередодні Різдва всі душі страшенно вразливі. Найпростіше було наслати на дівчинку сон, але я не зважився на це, бо як не крути, але це було схоже на насильство. Був ще один спосіб захистити її, але він вимагав моєї появи. Так, ангели іноді всупереч правилам таки можуть з’являтися своїм підопічним, якщо той, до кого вони хочуть звернутися, має чисте серце. Серце, обтяжене заздрістю, ненавистю, злістю може просто згоріти, коли ангел постане перед тією людиною.
Щоб усе зважити, мені довелося прискоритися в часі. Це дуже зручно. Бо коли для людей спливає одна секунда, ми можемо дуже багато встигнути. Спочатку я повинен був зрозуміти, що ж то за чорний клубок і які в ньому думки. У тому клубку, що туго сплівся над Софійчиною головою, я побачив нитки двох кольорів: чорні й сірі. Це трохи заспокоювало, адже дві нитки означають всього лиш два почуття. В деяких дітей клубки бувають такими різнобарвними, що ангели за голову хапаються. У тих клубках нитки червоні, сині, жовті, зелені, фіолетові – всіх і не злічити. Бо там розчарування, безнадія, лють, неспокій, біль… А тут лише сумнів і зневіра. Та чого дивуватися? Коли батьки від тебе тікають, як злодії вночі, коли бабуся сприймає тебе як причину всіх майбутніх проблем, хіба не зародяться в душі сумніви? І тут уже ніякий вогник віри не допоможе. Тут потрібне справжнє полум’я.
А ще я швиденько проглянув Софійчину Книгу Долі. І виявив на сьомій сторінці затерте місце: там якраз ішлося про вогник, який породжує в людському серці надію, віру і любов. Вас дивує, що навіть Книга Долі не може відповісти на питання ангела? Невже ви думаєте, що майбутнє визначене на всі сто? Зовсім ні, і це чудово. Я, як і решта ангелів, завжди сподіваюся на краще. Якщо в Книзі є затерте місце, то це означає, що подальші події залежать від самої людини та її ангела.
Я спробував розмотати клубок чорних і сірих ниток, але то було марно. Мій вічний супротивник тільки посміювався, бо кінці тих ниток він міцно тримав у своїх руках. Ба більше: нитки зміїлися, звивалися і ще міцніше спліталися в клубок, загрожуючи перетворити його на маленьку комету. Чому комету? Ну, саме слово «комета» в перекладі з грецької означає «волохата», «довговолоса». Отут можете посміятися, бо середньовічні вчені щиро вірили, ніби ангели спілкуються між собою старогрецькою або латиною. Де їм було знати, що ми спілкуємося без слів? Так от, ця куля і справді мала добрячого хвоста з обривків ниток сумніву та зневіри.
Я витягнув зі своєї торбини Книгу Миттєвих Обчислень. Торкнувшись пальцями чистої сторінки, подумки передав Книзі все, що встиг побачити й обміркувати. Книга в одну мить сповнилася лагідним сяйвом – і на чистому аркуші проступив напис: «Максимальна потреба з’явлення». Чесно кажучи, я не сподівався побачити той напис. Інші ангели переповідали історії про те, що ми не раз поставали перед людьми, але переважно то були святі люди і лиш зрідка – малі діти. Хоча дивуватися особливо не випадало, адже завтра Різдво.
Дівчинка не встигла ступити і двох кроків, як помітила у дверях сяйво й одразу зрозуміла, що то може бути тільки ангел. Звідки вона знала, що то я? Напевно, сплутати осяйну крилату істоту з кимсь або чимось іншим було навряд чи можливо. Софійка зачудовано дивилася на мене і відчувала незрозумілу радість: хвилі доброти, ніжності й любові, які Бог посилає через Своїх вісників людям, проганяли і бабусину строгість, і дідусів страх. Я простягнув руки, щоб освітити зловісний клубок над Софійчиною головою. Та вона навіть його не помітила. Хтозна, може, це й на краще? Я став уважно спостерігати за своєю підопічною. А поглянути було на що: цілі феєрверки яскравих думок кружляли над Софійкою. Ті вихорці шарпали чорний клубок, розривали нитки, які спалахували на мить і, швидко перегорівши, розсипалися на попіл. То згоряли Софійчині сумнів і зневіра.
Я пильно дивився, як той клубок потроху розчиняється в повітрі. Мій вічний супротивник мав серйозний і заклопотаний вигляд. Він осудливо похитував головою, але що міг вдіяти проти волі Книги Миттєвих Обчислень?
От тільки бабуся не бачила нікого. Зрозуміло ж, я подбав про це, бо пошрамоване бідою серце прагло спокою. Бабуся дивувалася, чому це внучка стоїть боса на холодній підлозі і вдивляється в порожнечу щасливими очима.
– Чого ти там стоїш? Ходи до мене!
Що могла Софійка відповісти бабусі? Зачекайте, бо я дивлюся зараз на ангела? Ні, вона хоч і була маленькою, але дурненькою – аж ніяк. Якщо бабуся не бачить ангела, про якого не раз розповідала, то марно казати, що він зараз перед тобою. Що було робити Софійці? Стояти й далі? Але бабуся розізлиться. Йти? А як, коли у дверях стою я? Те внутрішнє вагання тривало недовго. Софійка заплющила очі й пішла до мене без страху. Вогник в її серці перетворився на потужне полум’я, що спалюватиме кривду, нещирість і лицемірство. Мій супротивник аж заскреготав зубами від люті, коли побачив це. Його злість, замішана на болеві і гніві, витворила потужну хвилю пітьми, що мала би пригасити Софійчин вогник, та все було марно – дівчинка вже торкнулася моїх рук своїми дитячими долоньками. Правда, вона вже не бачила мене, але це не мало значення.
Той дотик був легким, як повів літнього вітерцю, але від нього залежало так багато…
Клубок згорів. Це, звісно, не означає, що він ніколи більше не повернеться – на земних дорогах буває по-всякому, – але Софійка вже відчула радість перемоги. І ця радість буде тепер з нею повік.
Я розгорнув Книгу Долі. Затерте місце зникло. Там з’явився один короткий запис про те, що, ставши дорослою, Софійка завжди святкуватиме Різдво, яке стане для неї найсвітлішим святом серед усіх.
Автор: Оля Русіна
Зміст
