Ще одним наслідком взаємної любові, якою живуть радикально, є єдність думки. Взаємна любов, по суті, веде не лише до єдиного серця, але й до єдиного розуму.
Бути «єдиною душею» означає так само відчувати, однаково думати – тобто так, як відчуває і думає Ісус. Якщо ми включені в Христа, якщо ми є Ним, то якось розділятися між собою чи мати суперечливі думки означає розділяти Христа.
Взаємна любов між першими християнами, яка веде до однодумності, не була лише порадою, а справжньою сердечною просьбою. Павло писав: «Благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділення, а щоб ви з’єднані були в одному розумінні та в одній думці» (1Кор. 1:10).
Очевидно, що таку згоду можна було осягнути і колись, і тепер через сопричастя. Для цього потрібна взаємна любов, завдяки якій між нами виникає присутність Ісуса (пор. Мф. 18:20).
Якщо ж задля досягнення єдності думки між першими християнами могла виникнути небезпека порушення згоди, то радили поступитися власними ідеями, лиш би зберегти любов. Павло писав до римлян: «Немічного у вірі приймайте без суперечок про погляди» (Рим 14:1). Він не хотів, щоб через якусь маловажну річ, через якийсь інший спосіб мислення втрачалася любов. Однією з якостей, які Павло вважає особливо важливими для взаємної любові, є терпимість.
Так відбувається і сьогодні: хоч ми й іноді переконані, що певний спосіб мислення є найкращим, Господь нам підказує, що для збереження любові між усіма деколи краще поступитися своїми ідеями – краще бути менш досконалим у згоді з іншими, ніж більш досконалим у незгоді. І така здатність радше поступитися, ніж порушити згоду, є однією з, можливо, болісних, але й найбільш дієвих і благословенних Богом ознак, що зберігає єдність за найбільш правдивим баченням Христа, а відповідно, й дає розуміння її цінності.
Зміст
