«Подивіться на митаря з притчі: він стоїть перед Богом, не сміючи підвести очей. Він б’є себе в груди, не перестаючи повторювати: “Боже, будь милостивий до мене грішного!…” (Лк. 18:13). Він є досконалий у своєму смиренні. Але для нього смирення не є, як для багатьох инших людей, ще однією чеснотою, якою слід пишатися. Він лише пояснює Господеві те, що констатує впродовж усього дня: що він є грішник. У цьому сенсі Господь очікує від нас лише цього одного: усвідомлення, визнання наших гріхів, відмови від них, жалю за них. Як і апостол Павло, я кажу “гріх” в однині, тобто маю на увазі те зло, з якого витікають усі наші численні гріхи. Неможливо відгородитися від гріха, він немов приклеєний до нашої душі. Але краще щось робити, аніж впасти в розпач і зневіритись. Краще щось робити, аніж сховатись перед Богом, як Адам після гріхопадіння, чи просити Його відійти, як Петро після чудесної риболовлі – треба постати нагими перед правдивим Богом і показати Йому наші жалі. А гріх усвідомлений, визнаний, спокутуваний вже не є гріхом, лише «неміччю», що взиває до ласки наймилосерднішого Отця. Бо ж якщо ми визнаємо наш гріх, називаємо його на ім’я, шкодуємо за нього, ставимо його перед очищаючий погляд Бога, – тоді він перестає бути небезпечним, і ось ми вже чудесним чином очищені. Людина, яка в молитві, година за годиною, живе у внутрішній поставі звіряння Богові своїх гріхів, стає немов прозора вода, в якій віддзеркалюється чистота небес».
Роздуми про молитву
