Одного разу прийшов до мене парубок, в якого не було гарних помислів, і просив прийняти його в послушники. Я пояснив йому:
– Я тут не тримаю послушників. По-перше, бо через велику кількість народу вони будуть гарсонами, намагаючись одержати вигоду, а не ченцями, що піклуються про духовне. По-друге, перебуваючи багато років у чернецтві, я придбав трохи доброго, а також трохи немочі, яких поки що не зміг вигнати. І якщо ти прийдеш сюди, сказав я йому, то й від доброго (пости, бдіння, молитва й т.д.) пошкодишся, бо ти не зможеш їх виконувати, і від немочі моєї знову пошкодишся, бо не зможеш їх терпіти. І тому не можу прийняти тебе.
Почувши це, він пішов обходити інші монастирі.
Через кілька днів, коли я сидів надворі і їв два помідори зі шматочком сухаря, я став міркувати про благодіяння Божі до мене. Почав я міркувати, що Бог подарував мені прекрасний будиночок у настільки гарному місці, чому можуть позаздрити багато заможних людей, що бажають мати такий будиночок для відпочинку. Подумав я, що цей будиночок – мій, – без щомісячної орендної плати, через яку інші люди стільки трудяться. Крім того я маю щоденну їжу, для придбання якої я не повинен трудитися на фабриці, як інші. Що я живу в такому святому місці, де стільки гарних братів. Міркуючи про все це, мене охопила така слізна жалість за мою невдячність за великі благодіяння Божі! Плачучи, я не зміг далі вкушати свою їжу.
Коли я перебував у цьому стані розчулення, зненацька підійшов до загороди той парубок, що кілька днів назад просив, щоб я прийняв його в послушники.
Щоб він не бачив мене плачучим, я негайно ввійшов у свою келію, умив обличчя й, прибравшись, пішов відкривати хвіртку.
Очевидно, спокусившись моєю затримкою, він говорить мені:
– Так що там, є? І ти вважаєшся аскетом! М’ясо їв і, як тільки мене помітив, відразу зник, щоб я не побачив тебе. Тепер-то я зрозумів, хто ти насправді!
Приголомшений таким звинуваченням, я розсміявся й не намагався виправдатися. Зачудувався я тільки тому, як він легко піддався поганим помислам.
Зміст
