В одному саду ріс кедр. З кожним роком він мужнів і ставав все вище і красивіше. Його пишна крона царствено підносилася над рештою дерев і відкидала на них густу тінь. Але чим більше він розростався і тягнувся вгору, тим сильніше в ньому росла непомірна зарозумілість. З презирством поглядаючи на усіх звисока, одного разу він наказово крикнув:
– Приберіть геть цю жалюгідну ліщину! – І дерево було зрубане під корінь.
– Звільніть мене від сусідства нестерпної смоківниці! Вона докучає мені своїм безглуздим виглядом, – наказав іншим разом вередливий кедр, – і смоківницю спіткала та сама доля.
Задоволений собою, гордовито похитуючи гілками, пихатий красень ніяк не угамовувався:
– Очистіть навколо мене місце від старих груш і яблунь! – І дерева пішли на дрова.
Так невгомонний кедр повелів винищити одне за другим усі дерева, ставши повновладним хазяїном у саду, від минулої краси якого залишилися лише одні пні.
Але одного разу вибухнув сильний ураган. Зарозумілий кедр щосили опирався йому, міцно тримаючись за землю потужним корінням. А вітер, не зустрівши на своєму шляху інших дерев, безперешкодно накидався на самотнього красеня, нещадно ламаючи, пригинаючи його донизу. Нарешті понівечений кедр не витримав лютих ударів, репнув і повалився додолу.
«Як упав ти з неба, денниця, син зорі! розбився об землю, який топтав народи. А говорив у серці своєму: “зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престіл мій і сяду на горі у зібранні богів, на краю півночі; зійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього”. Але скинутий у пекло, у глибини пекельні» (Книга пророка Ісаї 14:12-15)
