Бізнес-ідея
Анна повернулася від сусідки в чудовому настрої. Чоловік і троє дітей не часто бачили матір у доброму гуморі останні кілька років. Так, Велика депресія добряче потопталася по статках родини. Кондитерська, яку вони відкрили по приїзді до Америки, сьогодні ледь животіла. Батько усіх підбадьорював: мовляв, погляньте, дехто втратив все, а ми й далі працюємо, тож будьмо вдячні Богові, що маємо хліб і до хліба.
– Анно, ти хочеш, щоб ми померли з цікавості? – не витримав чоловік, коли дружина, наспівуючи (цього з нею також не траплялося вже кілька років), почала накривати стіл до вечері.
– Хіба не краще померти з цікавості, ніж з голоду? – у звичній манері відказала вона.
– Мамо, померти – це взагалі не краще, – відповів старший син.
– Іцеку, щоб ти так руками працював, як язиком! Краще – це допомогти матері, яка весь день на ногах і працює як проклята, щоб ця родина мала що їсти і де жити. Стели скатертину! А ти, Стене, чого витрішки продаєш? – гримнула на меншого. – Допоможи братові, тарілки самі себе не порозставляють!
Поділитися таємницею мати зволила лише тоді, коли родина з’їла її фірмовий картопляний кугель. Тоді вона сплеснула в долоні, хоч увага й так увесь вечір була прикута до неї.
– Досить їсти, родино ненажер! Чи вам не цікаво дізнатися, як ми збагатіємо?
– Не цікаво?! Анно, та ж ти сама маринуєш нас уже кілька годин!
– Збагатіємо – це як? – запитала Марці. Вона була ще зовсім маленька і сиділа на високому дитячому стільчику.
– О, моя золота дитино, ти єдина, хто поставив правильне питання! – Анна ніжно поцілувала донечку в кучеряву голівку і переможно глянула на чоловіка. – Ми заробимо на Різдві!
– Побійся Бога! Анно, ми євреї, про яке Різдво ти торочиш? – чоловік відклав прибори і витер губи серветкою.
– Про католицьке, протестантське, про християнське Різдво! Із Сантою і ялинкою, з яскравими вітринами і подарунками, – відповіла Анна і схрестила руки на грудях. Це було звичною ознакою виклику.
– Ми що, теж святкуватимемо? – очі Стена стали ще кругліші, ніж зазвичай.
– Не мели дурниць! Ми ортодоксальні євреї – може, й не надто релігійні, але ж і не відступники, – відрізав батько, а мати лише пересмикнула плечима.
– Мамо, а як ти хочеш заробити на християнах? – поцікавився старший син.
– Ось, ось якого питання я чекала від свого чоловіка!
– Ну і як? – спитав голова родини.
– Що «ну і як?» – передражнила його мати.
– Ну і як ти збираєшся заробити на Різдві?
– По-перше, не я, а ми всі. По-друге, легко! Зараз кінець жовтня, ми напечемо штоленів, розрекламуємо серед гоїв, а на Різдво – продамо! Зрештою, у нас кондитерська.
– Штолен – це що? – запитала Марці.
– Це смачний кекс, який протестанти в Німеччині їдять на Різдво, – пояснив Іцхак і додав: – Мене Йохан у школі пригощав минулого року.
– Ми не німці! І не протестанти! – батько ляснув долонею по столу, аж тарілка підскочила.
Мати сплеснула в долоні й похитала головою.
– Яке диво! Та ми і не французи, й не католики, – сказала вона, – але продаємо еклери! Та ти й сам до них ласий!
Потім вона звернулася до Іцхака, обійнявши його й поцілувавши в чоло (чим неабияк здивувала підлітка):
– Синку, ти сьогодні підозріло мало говориш. Принаймні менше, ніж зазвичай. Ти часом не захворів? Хм, ніби не гарячий. Хворіти не можна, ти потрібен мені в кондитерській, у нас починається гаряча пора, нема коли хворіти!
За чотири години до того
Ватага хлопців летіла вулицею, вони билися портфелями, дражнили один одного і поводилися, як зазвичай поводяться діти після уроків. Щойно над Нью-Йорком відгриміла гроза, повітря було вогким і свіжим, зустрічні перехожі обтрушували і складали парасольки. Хлопчаки стрибали по калюжах, наче зграйка молодих макак.
– Гайда на дах! – гукнув хтось із гурту. – З даху тридцять четвертого номера, що на розі стоїть, видно веселку!
– Та-а-а… мені додому треба, – відказав один із них, найменший на вигляд.
– Ти що, злякався? Мамка битиме? Ой, наш розумака боїться лазити по дахах! – дражнилися хлопці, і той, кого назвали «розумакою», таки піддався.
– Та добре, йду я, йду!
– Гайда! – заволали хлопці і помчали наввипередки.
Тридцять четвертий номер був семиповерховим будинком з височенними сходовими прольотами. Звісно, ніякого ліфта тут не передбачалося. З горища, де мешканці розвішували сушитися білизну і зберігали всілякий непотріб, можна було вийти одразу на дах. Поки підлітки дісталися того горища, то добряче впріли. Але виднокіл міста виправдовував зусилля: новозбудовані хмародери вдалині, внизу – люди-мурахи й автівки-жуки, і над усім цим – величезна арка веселки.
Зухвальці стояли на самому краєчку даху і горлали «Over the Rainbow» з фільму «Чарівник країни Оз», який щойно вийшов на екрани. Найменший з них глянув униз і радісно обернувся до товаришів.
– Гляньте, там наш математик, містер Прістлі!
– Де? Де? – почали й собі перехилятися хлопці.
– Та ось же його жовтий капелюх! – махнув той рукою, але втратив рівновагу – і підсковзнувся. – А-а-а-а-а!
– Іцха-а-ак! – застигли від жаху хлопці.
Іцхак
Я падаю в нескінченному ванільному желе. Щойно я співав і сміявся разом з усіма – а тепер уже годину кричу «А-а-а-а-а!» і сам себе не чую, бо повітря густе і приторно солодке, мама б ніколи не додала стільки цукру, це не її желе. Хапаю руками повітря, але руки ледь рухаються, бо весь світ довкола мене загус і я не маю сили вирватися, як муха з меду. Я не хочу помирати! Дуже повільно з-за парапету з’являється чиясь чорна голова, потім рука. Ця рука телескопічно видовжується, на її кінці замість долоні й пальців – металеві гаки, вона хапає мене за куртку на грудях і тягне вгору. Я хапаю ротом повітря, але замість нього мені в горло ніби залітає якась металева мошка. Потім мене поглинає темрява.
– Закріплююся на гландах. Запускаю протокол… Сканую… Серце… Легені в нормі. Підшлункова збоїть, потрібно кілька днів… Рекомендована дієта в майбутньому.
– Чому він знепритомнів?
– …рівень стресу.
– Які подальші…?
– Пропозиція: незначна фізична стимуляція шкірного покрову… відновити кровообіг та… кисню.
– Прийнято. Продовжуй сканування…роботи органів у прихованому режимі.
– …спосіб евакуації?
– Кашель.
Роббі
– Ну ти й утнув! Ну ж бо, очунюй уже! – незнайомий хлопець ляснув Іцхака по щоках.
Повертаючись до тями, той відчув, що штани на дупі мокрі. Розплющив очі, помацав довкола себе руками. Він на даху: сидить, підпертий до комина, а мокро, бо дах мокрий – гроза ж була. Тепер небо синє, ані хмаринки. Іцхак чув звуки міста, відчував, як віє вітер. Він був живий!
– Ти чого посміхаєшся? – спитав той самий незнайомець. А власне, хто він?
– Ти хто такий? І де хлопці?
– Я Роббі, а твої хлопці накивали п’ятами, коли я тебе на дах затягнув. Ти ж зомлів, очі під лоба закотив, слина з рота, вони й злякалися, що ти того – на веселковий місток перебрався, помер тобто.
– А чого ти такий брудний і що в тебе з рукою? – Іцхак згадав про фантастично довгу руку й гаки замість пальців.
– Бо я сажотрус, якраз оцей комин чистив, коли ви тут дуріти почали. А з руками в мене все гаразд, – і він покрутив перед обличчям Іцхака долонями з розчепіреними пальцями. – Ти як, у нормі вже, йти можеш? Краще я тебе проведу.
Біля дверей кондитерської Іцхак стрепенувся.
– Ось ми й прийшли. Я тут живу, просто над кав’ярнею. Дякую, що провів і… врятував! Слухай, Роббі, не знаю, як тобі віддячити, хоча… Знаю! Приходь завтра по обіді, я сам буду в крамничці. Пригощу тебе найкращими тістечками в Брукліні! Тільки неодмінно приходь, обіцяєш?
– Авжеж прийду, хто ж від тістечок відмовиться, ще й задарма? – усміхнувся сажотрус.
Наступного дня
У школі хлопці відводили очі, і тільки Йохан, за якого Іцхак часто робив домашні завдання, підійшов поцікавитись, чи все гаразд.
– Якби залишився, то й дізнався б одразу, бо повтікали, як ті ховрахи. А ще мене дражнили, що я боягуз!
– Чуєш, ми ж не знали, що той чорт тебе врятує. Він тебе витяг, а ти як покійник… Ми думали – все, гаплик, потягне тебе в пекло! – кумедно забелькотів Йохан, у котрого вже прорізáвся бас.
– Ти дурний, чи що? Який чорт, це сажотрус!
– Справжнісінький чорт, ми всі бачили! У нього хвіст ззаду! Скажіть, хлопці, я ж не брешу?
І ватага схвильованих хлопчаків перелякано обступила Іцхака. Вони перебивали один одного й мало не пошепки розповідали.
– Він узявся нізвідки!
– Нікого ж поряд не було, лише ми!
– Жодна людина не змогла б тебе врятувати!
– А він як кинеться, хвостом за комин зачепився і однією рукою тебе зловив!
– Та навіть дорослий би не втримав однією!
– Це ж яка сила!
– А як витяг, озирнувся, а в нього в очах полум’я пекельне!
– Точно! Червоне сяйво!
– І шкірився зубиськами!
– Ми й дременули, бо жити хочеться!
– Та ви всі йолопи! Ви просто боягузи і вигадали цю маячню, щоб себе виправдати! – до кінця уроків Іцхак більше не розмовляв з однокласниками, а вони кожну перерву говорили про те, як його врятував «чорт».
Тиждень по тому
– Знаєш, як мене тепер дражнять? – сміючись розповідав Іцхак своєму другові. – Чортів похресник! Так що ти – чорт!
– Чого не дідько чи не Люципер? А в мене таки є хвіст – для роботи, – Роббі підняв поли довгого плаща – ззаду на ремені дійсно висіла скручена шворка з двозубим гаком.
– Робе, скажи, а чому ти ніколи не їси тістечка тут, а завжди забираєш зі собою? – поцікавився Іцхак.
– Певно, тому, що мені є з ким поділитися, – усміхнувся той. – Проте я завжди залюбки тут читаю журнали, бо обожнюю фантастику.
– І я! А тобі що більше подобається: про роботів чи про інопланетян?
– Про роботів! Я от мрію змайструвати такого робота, щоб запускати в димарі: він буде їх чистити гарненько, а я – отримувати гроші! Підозрюю, що Санта Клаус якраз такий має, бо в деякі димарі навіть кіт не пролізе, не те що людина, а подарунки якось до дітей потрапляють.
– Про Санту я не дуже знаю, ми ж євреї. А якщо робот не захоче, щоб ти отримував усі гроші?
– По-перше, навіщо йому гроші? А по-друге, хто ж у автомата питатиме?
– А якщо в нього буде розум і власна воля, як у фантастиці? Роботи в оповіданнях бунтують і воюють з людьми. Мені це не подобається. Бо всі технічні винаходи – що в житті, що в книжках – одразу використовують для війни.
– Знаєш, Бог створив людину, щоб вона плекала Його райський сад і не їла з дерева пізнання. То чи не були ми роботами-помічниками для Бога? А потім отримали розум, волю – і наш господар виставив нас за двері раю, щоб ми там не шкодили, бо стали вельми розумними. Мені здається, що люди теж мріють створити собі робота за своєю подобою. Мало їм просто помічника. Он твоїм батькам на кухні дуже згодився б робот, який замішує тісто. І не потрібно йому особливого розуму чи волі. Людям неодмінно треба когось схожого, але щоб служив. Раніше казали, що привезені з Африки раби – дикуни, недорозвинені, і саме тому мають служити розумним і розвиненим білим.
– Але ж роботів ми не захоплюватимемо в полон на їхній батьківщині, щоб змусити собі служити, – мовив Іцхак. – Бо люди створять їх саме для цього. Хоч це дійсно схоже на історію Бога і людей.
– Та чи довго люди слухалися? Достатньо було підступного змія, щоб вони зрадили свого творця.
– Значить, треба прописати спеціальні закони, які не зможуть порушувати ні люди, створюючи роботів, ні самі роботи.
– Ти хочеш переплюнути Бога? Ну ти крутий! – вигукнув Роббі.
– Ні, я просто хочу, щоб роботи й люди були друзями.
– Повтори! – аж підхопився з місця хлопець.
– Щоб роботи й люди були друзями, спільно творили майбутнє, без війн і розбрату…
– Сину, годі теревенити з клієнтами, треба замішувати тісто! – долинув голос Анни, і за мить вона сама з’явилась у дверях, які відділяли кухню від торгової зали. – Авжеж, це ще той покупець! Вітаю, Роббі, ти розлякаєш нам клієнтуру!
– Навпаки, мамо! Роббі протестант, він сажотрус і перед Різдвом прочищає димарі в заможних родин!
– Я щаслива з того, але чомусь не бачу, щоб він хоч раз зробив нам касу.
– Ще й як зробить! Він скрізь, де буває, рекламує твій майбутній штолен! – Іцхак розчервонівся від хвилювання.
– Справді? – мати приязно глянула на сажотруса. – Що ж, побачимо з виторгів, бо поки він тільки журнали перемацує і відволікає тебе від роботи.
– Мадам, присягаюся, що виторг буде! Ви ж іще й молочника змінили, то це піде на користь вашій випічці, – Роббі поштиво вклонився.
Анна звела брови і невдоволено глянула на сина.
– Це ти розпатякав? Ми лише сьогодні отримали нове масло, Краковські дере за нього всі гроші світу. Ми взяли його саме для штоленів, а випічки з ним ще не було.
– Мамо, та ж я навіть не знав!
Роббі зніяковів, але за мить зібрався з думками:
– У мене просто дуже чутливі рецептори, тобто нюх. Я ж з трубами працюю, там дим, вогонь, маю добре відчувати чад.
– То давай уже – йди працюй, чутливий ти наш! А ти, – жінка тицьнула пальцем у сина, – щоб за мить був на кухні!
– Відкладіть для мене штолен, пані Азімова! – гукнув від дверей усміхнений Роб.
– Якщо матимеш чим сплатити, пройдисвіте! – відізвалась Анна.
Іцхак на хвилинку вибіг за другом аж на вулицю, де між будинків розповзався густий сизий туман – він приглушував голоси і стишував кроки перехожих; світ за дверима теплої кондитерської видавався химерним і непевним.
– Роббі, я відкладу тобі найкращого штолена! Ти пробач мамі, вона ж нічого не знає, я так і не зміг розповісти вдома… То вона не розуміє, чому ми дружимо.
На ці слова Роб дзвінко розсміявся і дав другові легенького щигля.
– Тю, я ж не до неї приходив, а до тебе. Та й про штолен я просто дражнився. Ти, головне, запам’ятай, про що ми розмовляли, добре? Тільки не розказуй усім, що я сажотрус.
– Ти так говориш, ніби прощаєшся, – розхвилювався Іцхак. – Чекай, а це правда, що сажотруси виконують бажання, якщо потриматися за їхній ґудзик?
– Ну, якщо, за словами твоїх однокласників, я – чорт, то можна спробувати!
Іцхак двома пальцями правої руки схопив друга за блискучий металевий ґудзик на плащі, а лівою обійняв за шию, притулився до нього і прошепотів на вухо: «Я хочу ще не раз зустрітися з тобою і порозмовляти про все на світі!».
– Буде виконано, сер! – Роббі віддав честь, хвацько вдаривши закаблуками старих черевиків. Від раптового хвилювання Іцхак закашлявся й побачив, як крихітна металева мушка вилетіла з його рота і впала просто в долоню Роббі. Той підморгнув, змахнув рукою і розчинився в тумані.
Через пів століття
Кажуть, одного зимового вечора, коли знаменитий письменник-фантаст Айзек Азімов жив на Мангеттені, він помітив дивний пакунок, що невідь звідки взявся на камінній балці біля фотографій рідних – пошти того дня не було. Чоловік розгорнув яскравий папір і побачив різдвяний штолен – точно такий, як пекла для заробітку його мати, – а на штолені лежав старий олив’яний гудзик. Він нахилився до каміна й гукнув, аж відлуння пішло в димар: «Дякую, друже! І тобі теж, Санто!».
* * *
Іцхак-Айзек справді все життя боявся висоти і не подорожував літаками. У своїх творах він вивів три закони робототехніки, а в циклі романів «Фундація» додав четвертий. З Роббі він зустрічався дуже часто на сторінках своїх книжок. За його творами були зняті чудові фільми «Я – робот», «Двохсотлітня людина» та інші. 2 січня 2020 року письменнику Айзеку Азімову могло б виповнитися сто років.
Автор: Олена Захарченко
Зміст
