Привіт, діду. Давно хотів спитати, чому ти не носиш шапок, навіть у найлютіший мороз, зате завжди маєш повні кишені мотузок? А ще, чому твоє сиве волосся стирчить у різні боки, мало не як у Ейнштейна? Питання, ясно, риторичне, бо я зі самого малечку знав, що ти не такий дід, як усі інші.
Пам’ятаєш, як малим я кликав тебе «дідусь», а хлопці з двору піджартовували? Я й перестав, відтоді кажу «дідо». Трохи хвилювався, чи не образишся, але ти сказав, що форма не має значення, тільки зміст. А люблю я тебе змістовно, навіть не сумнівайся.
Знаєш, ялинка, яку тато вчора притарабанив з лісу, так сильно пахне зрізаним стовбуром, що зовсім не хочеться її прикрашати. Я просив назбирати гілок, як ти вчив, але йому для повного щастя не вистачало запаху лісу на Різдво. Тато не знає, що запахи теж бувають сумними.
Чуєш, скажи краще, чи ти вже випив свою денну норму кави і тепер підсмажуєш у каміні зефір і слухаєш старі, нікому невідомі ірландські колядки? Бо скоро ж Різдво.
Давайся чути, чи як ти там завжди кажеш.
* * *
Заледве я встиг сховати планшет, на якому старанно добирав слова, пишучи лист дідові, як у мене полетіла чимала сніжка. Ухилитися я не встиг.
– Ти що, вже зовсім голову собі відморозив? – крикнув я злісно. Ще бракувало, щоб пропала вся моя писанина.
– Не будь занудою, Марку! З планшетом і вдома посидиш. Вийшов на вулицю, то вже гуляй нормально.
Друг казав правду, хоч і говорив точно так, як моя мама. Де він тільки того понабирався! А взагалі, гуляти я люблю більше за все на світі. Особливо коли падає сніг, мороз набридливо чіпляється до носа, а шапка гріє вуха. Щойно у мене знов полетіла сніжка, та цього разу я вміло вивернувся і пожбурив свою у відповідь.
Нехай ці свята й не були схожі на всі інші, але гри у сніжки ніхто не скасовував.
* * *
Сьогодні на твоє незмінне «Як життя, Марку?» я б відповів, що від ігор на вулиці страшенно змерз в руки та ніс, тепер п’ю гаряче какао з молоком і згадую, як минулого року на зимові канікули ми гостювали в тебе. Тоді випало багато снігу і катання на лижах було супервеселим. Ти подарував мені книжку про те, як працює тіло людини. Таку поп-ап, пам’ятаєш? Тільки-но я перегортав сторінку, зображення ставали об’ємними, зсередини з’являлися приховані конструкції – і так на кожній розгортці. У ній я знайшов листівку, на якій було написано: «Усе починається з тебе». Ти схематично намалював кумедного чоловічка і стрілочку, що вказувала на голову.
Словом, крута книжка! Я дізнався, що в мені поміщається дев’ятнадцять з половиною кілограмів кисню і понад п’ять кілограмів вуглецю, тобто один пакунок вугілля до шашликів. То та-а-ак цікаво!
За день до нашого від’їзду ти сказав: «Наше життя, Марку, минуле й теперішнє, воно ось тут», – і поклав свою важку зморшкувату руку мені на потилицю. «Всі наші мрії, очікування, страхи – у нашій голові. Ми самі їх творимо і живемо ними. Важливо знати, Марку, що світ, який ти будуєш у цій от коробці – не менш реальний». Тоді ти пригорнув мене до грудей, а я мовчав і уважно слухав. Намагався запам’ятати. «Тільки ти вирішуєш, що важливо, а що ні, які люди тобі приємні, а які не зовсім. Ти дозволяєш собі помилятись і здобуваєш досвід. Ти – все, що ти маєш».
Тоді я зрозумів хіба половину твоїх слів. Минув рік. Цих свят ми до тебе не приїдемо, але то не страшно, бо я ж пишу тобі листи. Мені здається, тепер я розумію трохи більше. Та все не розберу: невже дива теж треба шукати всередині? Вони живуть у голові чи ще десь? Ті самі, що трапляються у різдвяних фільмах під саундтреки Сінатри?
І ще скажи, як тобі тільки вдається…
* * *
– Чого тобі, Єво? Ти навчишся нарешті стукати перед тим, як уриватися в кімнату? У мене теж має бути власний простір! – вигукнув я знервовано.
– Я просто хотіла спитати… Вже нічого! – грюкнула дверима моя молодша сестра.
– Чекай, кажи! Я не хотів тебе образити.
Але Єва вже збігала сходами вниз, щось там собі бурмочучи під ніс. Напевно, пожаліється мамі, бо то її хобі останнім часом, а потім мені, як звично, влетить.
* * *
Вибач, відволікся. Єва взяла собі за звичку вламуватися не стукаючи. Так от, як тобі вдається постійно любити життя? Бо ти ж, як і Єва, багато смієшся. Частіше очима, та яка різниця. Головне, що від того сміху так тепло стає на душі.
Знаєш, діду, «маленька Ів» (пригадуєш, я так, на американський манер, кликав сестру, коли вона була ще немовлям) така вже «доросла і самостійна» (тут я саркастично кривляюся, але ти, мабуть, і так здогадався). Вона що п’ять хвилин смикає мене: «Ходи бавитись у те, ходи бавитись в оте». Ніби мені є діло до її квачів і хованок. І взагалі, така вона радісна постійно, ходить щось собі наспівує, грається у невідомо-що, заразливо сміється і викликає у всіх щире захоплення. Вона часто сидить у тата на колінах, ще й від ялинки в захваті. Суцільна милота! Не те, що я. Мені мама тільки й торочить: «Іди причешися, Марку!», «Чого такий надутий?» або «Ти ж не підеш отак (закочує очі) в школу?». Добре, що тепер канікули. Вже три дні не розчісуюсь.
Менше з тим. Я стараюсь нас із сестрою не порівнювати, як ти й казав. Знаю, ми – різні, і так навіть цікавіше.
Між іншим, скажи, чи ти вже назбирав гілок, отих «бракованих», і чи тобі там весело?
Іду поки гляну, як там Єва, щоб не гнівалася потім увесь день.
Давайся чути.
* * *
Увечері останні промені сонця просочувалися крізь щілину з Євиної кімнати й освітлювали клаптик підлоги в коридорі. Якби не двері, вони би прорвалися далі, граючись з порохом і тінями людей, які проходять повз. За дверима – чорна стіна для малювання крейдою. Малюєш, стираєш, тоді знову малюєш… Єві, якій недавно виповнилося п’ять, страшенно подобається таке мазюкання. Вона тільки те й робить, що малює на тій стіні нашу сім’ю, дім, сад – усе, що тільки бачить. Я підійшов ближче й постукав, показуючи сестрі хороший приклад. Вона тихо пробубніла: «Ага, можна».
– А-а-а, то ти! – не встиг я переступити поріг, як вона різко грюкнула дверима просто перед моїм носом. – Ні, тобі не можна! – почув я вже по той бік.
«Нехай…» – вирішив я, спробую пізніше.
* * *
Дідусю, коли тобі було одинадцять років, як мені зараз, ти брав участь у шкільних виставах? Бо я… я їх тупо ненавиджу. Ніби мені й без них не вистачає дурнуватих ролей. Але я долучався, щоб не засмучувати батьків. Ех, батьки – це взагалі окрема історія. Мама скупила пів «Ашану» для різдвяної вечері і цілими днями топчеться на кухні, а тато прикрашає будинок гірляндами. Перетворив його на орієнтир для супутників, що заблукали в космосі. Тепер розумієш, як мені тут весело. Саме тому…
* * *
– Марку, допоможи, будь ласка, відкинути сніг, – своїм фірмовим наказовим тоном утрутився в мої роздуми тато. Здається, він навіть не припускає, що я можу займатися чимось своїм. Не менш важливим.
– Вже йду! – гукнув я. – П’ять хвилин!
Бо-о-оже, так я ніколи не допишу свої листи.
– Поквапся! Поки ще не зовсім стемніло.
Я давно підозрюю, що тато має певні плани на моє дозвілля. Тільки я сідаю щось робити – для мене неодмінно знаходиться купа завдань. Може, у тата взагалі є окремий список із назвою «Для Марка, який зачинився у своїй кімнаті». Що ж, залишається підсунути йому ще один. Він буде називатися: «Сто п’ятсот ідей нічого-нероблення для дорогого сина». Ага, класний задум!
* * *
Саме тому я так хотів приїхати до тебе.
Знаєш, на днях ми з друзями ліпили снігових чудовиськ. Весело було. Чудовиськ, бо очі яскраво-червоні, насуплені брови і непропорційне тіло. Мені так запахло нашими прогулянками лісом, горіхами, якими ми годували білок, і грою «Спіймай мене, якщо зможеш». Це зовсім не те, у що грається Єва. У нас були інші правила, цілий кодекс. Пам’ятаєш? А ти казав, що я не хлопчисько, а людина-вітер. Людина-вітер… Я сміявся. То ж треба таке придумати! На саму згадку ноги слухняно встають і вже готові бігти. Вони теж пам’ятають. Слухай, невже ти досі не зашнуровуєш свої великі коричневі черевики, щоб не витрачати час даремно? У тебе ж зараз і так його повно, шнуруй хоч задля безпеки!
Хм, може, то і Єву навчити нормальних дорослих ігор?
Діду, твоя хатина вже, напевно, по самі вікна вгрузла у сніг? Коли я був меншим, мені здавалось, що з дня на день там поселяться казкові герої. Потім я підріс і зрозумів: там уже живеш ти. Хоч і не казковий, та все ж…
Тут я зроблю павзу. Як ти вчив. Виважену, помірковану, не надто довгу. Зачекай – натисну двічі Enter і продовжу.
* * *
Мені так цікаво, чому за своїми великими газетами ти ховаєшся від… людей. Не знаю жодного твого друга, у мене їх і то куди більше. Ще б пак! Старий, який нечасто стрижеться, любить порпатись у землі та ще й не надто балакучий. Ти не ображайся, діду, але на перший погляд компанія з тебе кепська. Добре, що я знаю тебе трохи краще. Знаю, що за широкою прозорою оправою твоїх окулярів ховаються чуйні вдумливі очі. Твоя байдужість до власної зачіски приховує легке ставлення до життя. А твої руки завжди пахнуть хвоєю чи чебрецем – залежно від пори року. Я казав тобі (і не раз), що літній аромат із твого саду можна було б продавати і заробляти непогані гроші. Тільки ти «не маєш на меті отримання прибутку», бо не читав отих мудрих бізнес-книжок, що в тата на робочому столі. Тому скажи мені, діду, звідки ж тоді ти знаєш про життя щось таке, чого не знають інші?
Давайся чути.
* * *
Здається, я все сказав. Поставив кілька життєво важливих питань, описав, як минають мої дні, і нагадав, що страшенно його люблю. Між рядками, ясно, як і дідо. Мені куди легше розмовляти в такий спосіб. Папір, ручка, часом планшет – і, напевно, купа-купезна пропущених розділових знаків, але кому вони взагалі потрібні. Думаю, цього досить. Фу-у-ух, виговорився. Дбайливо склав докупи листи – писані від руки і роздруковані – й обв’язав мотузкою. Тепер залишилося лише дещо спитати у мами.
– Мамо, мам! – гукнув я, спускаючись поруччям сходів донизу. Вони з Євою саме прикрашали ялинку. Я скептично посміхнувся, але атмосфера у вітальні таки була дуже затишна. На фоні грав якийсь новорічний плейлист, запах щойно спечених тістечок лоскотав у животі, а Єва гучно й нестримно сміялася, як уміла тільки вона.
– Чуєш, ма? – я приземлився у невагоме тепло (якщо так узагалі можна казати) і не хотів його порушити. Посмішка зі скептичної змінилася на щиру.
– О, Марку! Ти, знаєш, ми тебе чекали, – ласкаво промовила мама.
– Та ну, – кинув я недовірливо.
Мама заглянула мені прямо в очі.
– Звісно, чекали, Марку. Хто ж, як не ти, причепить верхівку? – усміхнулася вона.
– Чекали, чекали, – додала Єва. – Схоже, вона більше не гнівалася. Від того мені стало ще радісніше і спокійніше. Я взяв до рук верхівку.
– Знаєш, мам, у році є дні, яких чекаєш особливо сильно. Більше, ніж інші.
– Знаю, Марку. Наприклад, день твого народження? – поцікавилась мама.
– День мого народження, Новий рік, день, коли народився Ісус…
– Тобто Різдво? – вдумливо перепитала Єва.
– Так, Різдво, – ніжно додала мама.
– Колись я думав, що в особливі дні стається щось незвичне.
– Дива? – уточнила мама.
– Угу, дива. Але, – казав я далі, – насправді вони не трапляються. Все проходить буденно, як завжди. У школі канікули. Діти роз’їжджаються до рідних у гості, як ми колись. Сніг падає, калюжі замерзають, хтось катається на ковзанах, хтось на лижах. Домівки святково прикрашають, вогонь у камінах горить усе яскравіше, і навіть звучить святкова музика, але дива так і не відбуваються.
– Марку, сину, ти ж знаєш, що нічого не відбувається просто так. Ми все творимо своїми руками.
Я здогадувався, що мама так скаже. Я це і сам знаю, але одна думка вже давно не давала мені спокою. З першого листа до діда. З першого дня зимових канікул.
– Мам, а як же дідо? Він, здається, ніколи не шукав див. Просто радів снігу і любив розмови біля каміна…
Мама замислилась, задивившись на прозору ялинкову прикрасу.
– Знаєш, Марку, коли твій дідусь був молодшим, звичайні дні він любив навіть більше, аніж свята.
– Тобто? – сказати, що я здивувався – не сказати нічого.
– Я пригадую, як він ходив по хаті і буркотів собі під ніс: «Дивні ті дні, коли треба радіти згідно з календарем». Цитував якогось французького письменника. Також Марка, здається, – згадувала мама. – Так, Марка Леві.
У мене відвисла щелепа. Значить, дідо, мій дід, теж так думав. Тоді виходить, мені не обов’язково тішитися на свята, якщо не весело, і це зовсім не означає, що зі мною щось не так. Виходить, можна прикрашати свою кімнату без особливого захоплення або й узагалі не прикрашати. Отак просто – і не треба нічого вдавати.
Мені ніби допомогли визутись із туго зафіксованих лижних чобіт. Хто катається взимку, добре знає, яке то полегшення зняти їх після довгого дня.
Та дещо таки не сходиться…
– Мам, але ж дідо такий щасливий на всі ці свята…
– Еге ж. Бо до нього приїжджали ми, розмовляли про все на світі, слухали ліс, каталися на лижах, розпалювали камін. Він розумів, що немає днів, коли треба радіти. Бути щасливими ми вчимося незалежно від пори дня чи року, незалежно від того, що робимо і про що мріємо.
– То виходить, щастя незалежне?
– Так, Марку, – ніжно всміхнулася мама. – Щастя, як і дива, ось тут. – І мама погладила мене по голові.
– Ти ж мій вічно розкуйовджений, – додала. – Такий самий, як твій дідо.
Мене таке порівняння не образило – навіть навпаки. Мама сказала це, як зазвичай, але чи то більше любові було у тих словах, чи, може, почув я їх якось інакше…
Непомітно для Єви я знімав ялинковий дощик, з яким вона явно переборщила, і думав, що мої свята вже ніколи не будуть такими, як раніше. Тоді я видихнув на повні груди – здавалося, аж легені притислися до грудної клітки. Я обернувся до мами, витягнув старанно загорнуті листи, зав’язані однією з дідових мотузок, і сказав:
– Тримай, мам. Нехай цього року Миколай не приносить нічого, тільки попроси передати листи для діда. Вони ж тепер живуть десь поряд.
Мама зворушено взяла листи, витерла вогкі очі рукавом плетеного светра і міцно-міцно, як тільки вміла, мене обійняла.
– Так і є. Десь поряд…
Автор: Оксана Лущевська
Зміст
