Був похмурий зимовий день. Від ранку над містечком висіли важкі свинцеві хмари, але хоч як хотілося, щоб із них нарешті пішов сніг, його не було. Зате, як і щодня цього тижня, по обіді почався дощ. Дрібні краплі потрапляли за коміри перехожим, осідали на теплих зимових шапках, і це було зовсім не приємно.
Тоня сиділа в кафе біля вікна й невесело дивилася на вулицю.
– Уявляєш, Маркіяне, – сказала вона, – це ж і на Різдво, певно, буде така погода. Ніякої зими. Жодного свята і радості.
– Угу, – тільки й гмикнув хлопчик, що сидів разом із нею за столиком, який усе хитався, і треба було притиснути одну з ніжок коліном, щоб він тримав сяку-таку рівновагу. А тоді злегка кивнув головою, вказуючи на протилежний бік вулиці, у напрямку пекарні, й запитав:
– То що, з паном Мартіном ніяк не вдалося домовитись?
– Якби ж то… Це не пан Мартін, а мішок із грошима. У нього мішок із грошима замість голови, замість тулуба і замість серця. Він не дозволив мамі взяти вихідний перед Різдвом. Пан Мартін ніколи не кричить, натомість дуже ввічливо каже: «Марино, зрозумійте мене. Якщо ви візьмете вихідний, хто в цей час працюватиме? Так, нам доводиться зараз викладатися на повну силу, але почекайте ще трохи – і ваші старання буде винагороджено».
– Він же те саме казав іще на Великдень! – вигукнув хлопчик.
– Ага, казав. Він постійно товче те саме. Що тільки ставить на ноги свій бізнес, і що робота – це робота, і до неї треба ставитися відповідально.
– Твоя мама дуже відповідальна, це кожен скаже.
– Так, але, здається, пан Мартін хотів би, щоб, окрім роботи, для мами більше нічого не існувало. Він волів би, щоб на нього працювали не лише від ранку до ночі, а всі триста шістдесят п’ять днів на рік без перерв, вихідних і свят. Він знає, що зараз скрутні часи, у містечку особливо ні з чого вибирати, багато хто взагалі не має роботи, і цим користується. От і на Святвечір мама має працювати аж до шостої години, хоча всі в цей час уже сідатимуть вечеряти. І ніхто, повір мені, не піде ввечері до пекарні ані по хліб, ані по тістечка, ні по штолени, на які пан Мартін установив просто-таки захмарну ціну. Коли мама попросила дозволу піти додому бодай о четвертій, щоб підготуватися до Святої вечері, пан Мартін подивився на неї і якнайпривітніше мовив: «Марино, мої працівники працюють так само сумлінно, як і я. А я маю намір бути на роботі щонайменше до шостої». Він не кричить на неї, не грубіянить, але від цього не легше – від його аж надто показної ввічливості.
– Та-а, неприємна історія.
Хлопчик помовчав і запропонував:
– Може, приходь до нас на вечерю? У нас буде весело.
– Та ні, я буду вдома. Дочекаюся маму, їй же теж хочеться Різдва. Може, сама щось приготую. Я вже вмію готувати тушковану капусту з чорносливом. Мама днями наліпила й заморозила вареники з картоплею, тож, поки чекатиму на маму, зварю їх. А коли мама повернеться, разом приготуємо кутю.
– То ви, певно, годині о восьмій вечерятимете…
– Може, й пізніше, – і Тоня раптом розсміялася, аж Маркіян здивовано звів брови.
Тоні стало смішно з того, як усе діється у світі дорослих людей. Одні дорослі люди беруться вирішувати, що робити іншим дорослим, визначають, що для когось буде добре, а що – ні. Встановлюють дванадцятигодинні робочі дні, бо можуть дозволити собі так чинити, бо мають маленьку – хоч їм здається, що дуже велику, – владу на своїх фірмах, у своїх пекарнях, магазинах чи десь іще. Вирішують, що хтось має працювати в державний вихідний, бо, за їхніми словами, «державні свята – це така умовність, їх же все одно ніхто не святкує…». За минулий рік Тоня часто чула від мами такі вислови пана Мартіна, і їй було від них страшенно боляче.
Часом мама казала своєму працедавцеві: «Я хотіла би більше часу проводити з дочкою. Прошу, скоротіть мій робочий день. Мені важливо спілкуватися з Тонею, бачити, як вона росте, розмовляти з нею про те, що її турбує. Вона ж уже майже підліток, у цьому віці діти потребують особливого розуміння та підтримки». Пан Мартін удавав, що неймовірно переймається маминою ситуацією, кивав на всі її слова, а тоді прорікав щось на кшталт: «Дуже вас розумію, Марино. Вам же самій треба ставити дочку на ноги. Стільки клопотів і турбот. Це десь так само, як у мене з пекарнею: в усе треба вкласти сили, гроші. Перемогти конкурентів – хоч у нас і конкурентів як таких немає, тільки он те кафе навпроти з таким нецікавим асортиментом. Але бачите, туди чомусь ходить чимало людей! Не збагну, що їх туди так вабить? Як оси на мед злітаються! Дуже вас розумію, Марино, дуже розумію. Ми в однакових умовах». І Марина замовкала, бо додати було нічого. Пан Мартін узагалі її не чув. А звільнитися вона не могла: не мала куди йти в маленькому містечку, в якому вакансії з’являлися вкрай рідко.
Тільки казала часом Тоні:
– Доню, як же швидко ти ростеш! Не сердься на мене, що я буваю з тобою менше, ніж ти цього потребуєш. Не сердься, прошу – ні тепер, ні коли виростеш…
Тоня тоді обіймала маму й казала їй:
– Усе гаразд, я ж розумію, чому так. Якби тато не загинув на війні, тобі не довелося би стільки всього тягнути самій. Ти мала би час і на мене, і на саму себе. Коли я трохи підросту, зможу тобі допомагати.
Тоня страшенно раділа, що принаймні часом у мами таки були вихідні і тоді можна було більше з нею поспілкуватися. Але як несправедливо, що перед кожними святами пан Мартін збільшував для своїх працівників навантаження, щиро вірячи в те, що мешканці містечка в цей час усі як один кинуться купувати гори хліба, тортів і тістечок. Тож усі в пекарні посилено працювали, а коли свята минали, частину виробів доводилося просто викидати: пан Мартін ніколи не додумувався поставити нижчі ціни на випічку, і дорожезних тортів не купували стільки, як йому хотілося б. Він не додумувався робити знижки на вироби, що постояли вже зо два дні. Йому, звісна річ, також не спадало на думку, що на свята частину хліба можна було би просто роздати бідним. Тоня часом розмірковувала, скільки може проіснувати ця пекарня. На її скромну думку, весь бізнес-план пана Мартіна був програшний і збитковий.
Ось і тепер, перед Різдвом, повторювалася та сама історія: всі працівники були дуже завантажені, і Тониній мамі теж доводилося неймовірно багато працювати.
А до всього – ніяк не наставала справжня сніжна зима. Йшов набридливий дощ, настрій був десь на трійку за п’ятибальною шкалою, і ніщо не обіцяло, що він аж надто зміниться.
Тоня допила какао і сказала Маркіянові:
– Ну що, мені час іти. Ще зазирну до мами на хвильку і побреду додому. Спробую принаймні поприбирати, хоч на це зовсім немає охоти. Аж не віриться, що Святвечір уже завтра! Ми навіть ялинку не поставили – колись ми вибирали її всі разом, утрьох із татом. А тепер навіть не було коли по неї піти: коли мама закінчує роботу, наш ялинковий базар уже не працює. А самій мені зовсім не хотілося її купувати.
Видно було, що Тоня з усіх сил тримається, щоб не розплакатись, і водночас – що їй неприємно, що вона починає розкисати.
Тому дівчинка різко встала, махнула рукою і сказала:
– Усе, ходімо. Бо розревуся зараз – ще цього мені бракувало, – і кивнула в бік стійки: – До побачення, пані Кларо! Какао було дуже смачне! У вас завжди так затишно – не те що в декого.
– І недорого, – докинув Маркіян.
Пані за стійкою усміхнулася.
– До побачення, любі діти! Бажаю вам якихось гарних див на Різдво!
Тоня відповіла:
– Ех, якби ж то! Якщо дивá й стаються, то з кимось іншим, не зі мною. Але побажання гарне!
І діти вийшли в дощ.
До вечора дощ припинився, але свинцеві хмари й далі висіли над містечком і, здається, ставали все більшими й густішими. А коли містечко нарешті заснуло, із хмар посипався густий лапатий сніг.
Він сипав усю довгу зимову ніч, аж містечко перемінилось і на ранок скидалося на ошатну різдвяну листівку. Усе стояло чисте й радісне, прикрашене білосніжним вельоном і готове до Різдва. Щоправда, подекуди сніг поналипав на дроти електропередач, і вони порвалися від його ваги, а ще, може, від вітру, який надто рвучко шарпав їх уночі.
Коли пан Мартін зранку прийшов до пекарні, виявилося, що сніг завалив вхідні двері, тож йому довелося повертатися додому і брати лопату, щоб їх розчистити. А коли, спітнілий від розчищання снігу, він нарешті потрапив усередину, його чекала ще одна несподіванка: у пекарні не було електрики. Ніщо не працювало! Ні холодильники, в яких стояли вишукані торти, ні каса. Зрештою, не було світла, і світильники, які він так довго колись вибирав, облаштовуючи пекарню і продумуючи все до деталей, здавалися зараз зайвими.
Пан Мартін поклацав вмикачами й пробурмотів:
– Дуже дивно…
Щось йому муляло, але що саме, він зрозумів не одразу. Аж коли подивився у вікно, добрав, що було не так: у будинку навпроти сяяло світло!
Пан Мартін кинувся надвір і подивився на вікна поруч. У житловому будинку біля нього теж горіло світло. Тільки в домі з пекарнею було темно на всіх поверхах.
Почали сходитися на роботу працівники. Займали свої робочі місця і розгублено чекали, не знаючи, за що братися. Робочий день почався і в кафе навпроти – там радісно засяяли вітрини й заблимали вогники гірлянд.
Пан Мартін нарешті додзвонився до ремонтної служби, але виявилося, що в одній бригаді всі електрики похворіли (диспетчерка пояснювала: «Ви розумієте, грип…»), а друга бригада має безліч викликів, бо ще з ночі люди телефонували й залишали повідомлення на автовідповідач.
– Бригада зможе приїхати до вас десь о третій дня. Вибачте, раніше ніяк не можемо вам допомогти.
Власник пекарні запитав:
– Може, електрики могли би приїхати спершу до мене, а тоді вирушати на інші виклики? Все-таки в мене пекарня в центрі містечка!
Диспетчерка відповіла:
– Вибачте, але ми маємо виклики і з лікарні, і від одиноких стареньких – вони такі самі наші клієнти, як і ви. Ми обіцяємо, що сьогодні все полагодимо. Але мусите трохи почекати.
Завжди ввічливий пан Мартін почав нервуватися:
– А ви розумієте, що мені потрібно світло? Я не можу працювати! У мене вся робота стоїть! Не працюють електропечі, холодильники й каси! Зрештою, немає світла в приміщенні!
– Ми зробимо все можливе, щоб вам допомогти. Але сьогодні маємо стільки викликів, скільки не було за всю зиму. Ви ж бачите, що сніг накоїв. Сьогодні багато де треба лагодити порвані дроти – тут швидко не вправишся.
Тим часом пан Мартін уже почав кричати в слухавку:
– То що ж мені весь день робити?
Стомившись від такої розмови, диспетчерка коротко відповіла:
– Можу порадити вам тільки одне: влаштуйте собі сьогодні вихідний. Гарних свят, – і поклала слухавку.
Пан Мартін вискочив надвір, розлючено втупився в тепле світло віконця кафе навпроти і почав кóпати кучугури снігу, яких учора ніщо не провіщало.
– Усе мені перебили, все! – його голос чомусь зірвався на писк.
Тонина мама вийшла надвір і сказала:
– Пане Мартіне, не стійте надворі без пальта. Ви можете застудитися. Скажіть, що нам зараз робити?
Власник пекарні весь аж зіщулився на холоді й перепитав:
– Що робити? Та що хочете! Не день, а якийсь цирк, чесне слово!
Жінка співчутливо подивилася на свого працедавця і промовила:
– Не цирк, а надвечір’я Різдва. Це ж сьогодні, пане Мартіне. Вже сьогодні. Хіба ви не хочете з усіма порадіти в день свята?
Пан Мартін мовчав, натужно силкуючись повернути собі повсякчасну ввічливість і спокій.
На ґанок вийшли й інші працівники:
– Пане Мартіне, можна ми підемо додому? Що нам робити весь день, якщо все одно немає світла?
– Ідіть. Так, ідіть усі. Так, напевно, буде краще, – врешті сухо відповів він. – От вам і вихідний настав, – і розсміявся. – Але врахуйте, що за сьогодні я вам не платитиму, так і знайте!
Жінки стенули плечима й почали вдягатися.
– Гарного Різдва, пане Мартіне, попри все, – сказала Тонина мама, виходячи.
– Ага, до побачення, – тільки й буркнув пан Мартін і зачинився в пекарні.
Коли Тонина мама прийшла додому, донька неймовірно здивувалася:
– Мамо, що сталося? Пан Мартін вирішив сьогодні відпустити тебе?
– Майже, – і мама розповіла Тоні всю історію.
– Оце так! Таки бувають на світі дивá! – і дівчинка стала радісно вистрибувати по хаті, радіючи, що сьогодні в них буде справжній Святвечір! Що мама не сидітиме допізна на роботі й не буде втомлена.
– Ми ще можемо встигнути приготувати щось смачне!
– Це правда, – радісно відгукнулася мама. – Тож берімося до роботи!
За годину у двері хтось подзвонив.
– Гм, цікаво, хто там, – здивувалася Тоня і пішла відчиняти.
За дверима стояв Маркіян зі своїм татом. Тато тримав прекрасну засніжену ялинку, а Маркіян пояснив:
– Ми подумали, що без ялинки зовсім не цікаво святкувати Різдво. Це так, ніби ще не повне свято, а пів свята або й узагалі чверть свята. У нас було трохи вільного часу, тож ми вирішили зайти до вас і зробити невеличкий різдвяний подарунок.
Маркіянів тато запитав:
– Можна ми зайдемо, і я допоможу її поставити?
– Звісно! – у Тоні аж зіниці розширилися від хвилювання. Вона міцно обійняла хлопчика: – Маркіяне, ти справжній друг! Дякую тобі!
Маркіян із татом тільки всміхнулися.
На звук голосів із кухні вийшла Тонина мама, і Маркіян здивовано запитав:
– О, пані Марино, це ви? Тоня казала, що ви сьогодні допізна працюєте…
Тонина мама щасливо розсміялася.
– Так, мала би працювати, але сніг порвав дроти і в пекарні немає електрики. Пан Мартін у розпачі, зате ми всі маємо вихідний, за який, як нам уже пообіцяли, нам не буде заплачено. Це так смішно насправді, дріб’язково і смішно. Вибачте!
Тонина мама почала сміятись і не могла зупинитися – мусила побігти в кухню випити води.
Тим часом Маркіян із татом зайшли до вітальні й почали встановлювати ялинку. Вони принесли й маленьку коробочку з новими іграшками.
– Це теж дарунок, – сказав Маркіянів тато.
– Ох, те, що в нас буде Різдво, – це вже дар, – відповіла Тонина мама, яка нарешті пересміялась. – Я так утомилася від цієї безкінечної роботи, ти би знав, Вадиме.
– До речі, про роботу. Мої знайомі відкривають квіткову крамничку. Ти, здається, колись казала, що хотіла би працювати з квітами. Може, хочеш туди влаштуватися?
У Тониної мами аж очі спалахнули.
– Справді? Ти серйозно? Є така вакансія? Здається, забагато див на сьогодні… І Різдво, і ялинка, і квіти…
– Звісно, серйозно. Ти заслуговуєш доброго ставлення до себе. І роботи, яку любиш і на яку хочеш іти. І з якої ти не виходиш, наче витиснена під пресом.
– Так, я радо прийму цю пропозицію, – і Тонина мама, яка щойно сміялася, раптом розплакалась. Тоня міцно обійняла її, а Маркіянів тато сказав:
– Нам час іти, а вам, певно, хочеться набутися сьогодні разом. Веселих свят! Увечері заглянемо до вас заколядувати!
– Дякуємо, Вадиме, – відповіла Тонина мама.
– Щасливих свят! – сказала Тоня і додала: – З такими друзями не пропадеш! – і вдячно подивилась на Маркіяна, аж він зашарівся.
День минув у радісних приготуваннях до Святої вечері. Непомітно запав вечір. На небі засяяла перша зоря, і Тоня з мамою сіли за стіл.
В обох в очах стояли сльози. Обоє згадували, що колись їхні свята були інакшими. Але і мама, і дівчинка були зараз дуже щасливі й вдячні за сьогоднішнє Різдво, за всі несподівані дари, які отримали.
Тоня тихенько прошепотіла:
– Мамо, я така щаслива, що сьогодні ми разом…
А мама відповіла:
– І я, доню. До сліз.
Автор: Роман Росіцький
Зміст
