Цієї зими снігу не було. Як не було його минулого року і позаминулого. Був дощ і болото під ногами. Місто видавалося ще бруднішим від вогкості й сірості. Виходити на вулицю Яркові не дуже хотілося. Хотілося сидіти вдома і дивитися мультфільми чи якийсь фільм або читати комікси. Він страшенно нудився. Через епідемію грипу канікули почалися раніше, ніж зазвичай, ще перед Миколаєм. Добре було не ходити до школи, але ще краще було б, якби йому врешті дозволили гуляти самому. Деякі з його однокласників уже гуляли самі, навіть їздили самі вулицями на велосипеді. А Яркова мама сказала: до дванадцяти років навіть про це не думай. Отож він мусив чекати ще два роки. Так довго… Проте йому врешті дозволили залишатися вдома без нагляду – навіть з Мартою, молодшою сестрою. І тепер, коли мама йшла на роботу, бабуся могла більше з ними не сидіти. Звісно, вона все одно приходила, але, напевно, тому, що їй теж було нудно вдома, думав Ярко. То були перші канікули, коли він залишався вдома без дорослих. Навіть на цілий день.
Зазвичай він прокидався рано. Мами вдома вже не було, а Марта, коли не мала йти до школи, спала ледь не до полудня. Снідати Ярко не любив, але варив собі какао, додавав туди набагато більше цукру, ніж дозволяла мама, і сідав з горнятком біля вікна порозглядати двір. Щоранку там відбувалося те саме: пан із будинку навпроти стояв, спершись на браму, і розмовляв з дівчиною з їхнього під’їзду, яка вигулювала собак. Вона щодня виводила на прогулянку двох білих тер’єрів, гарних доглянутих псів у синіх нашийниках, які, здається, навіть виступали на виставках собак. Марта дуже хотіла такого пса, вона часто просила маму купити собаку, але всі знали, що мама собаку не купить. І Марта знала. А Ярко пса не хотів. Він страшенно, просто несамовито хотів кота. І навіть часто фантазував, як іде вулицею і знаходить маленьке руде кошеня, підбирає його, приносить додому під курткою, показує мамі і каже, що він не може піти й віднести його де знайшов, бо кошеня загине. Мама погоджується – і вони тепер мають свого кота. Ех, ото було б чудово!
Того ранку Марта прокинулася раніше, ніж завжди. До свята Миколая залишився всього день, і вона дуже хвилювалася.
– Як ти думаєш, Ярку, а Миколай точно є?
– Не знаю – напевно. Я колись думав, що нема, а тепер думаю, що таки є. А ти як гадаєш, Март?
– Я думаю, що є. В нас у школі Меланка сказала, що Миколая нема і то все батьки купують, всі ті подарунки, ну й інші почали так казати. Але Лука сказав, що то все неправда і Миколай є, бо він його раз бачив. А я Луці вірю, якщо він бачив – значить, є.
– Ну ти і смішна! Ходімо приготуємо какао. Мама казала готувати тобі зранку какао і давати пластівці з молоком.
То був останній день, коли можна ще попросити подарунок у Миколая. Ярко досі навіть не наважувався про таке думати, але сьогодні твердо вирішив: він попросить у Миколая кошеня. Маленьке кошеня, нехай навіть не руде – може бути будь-якого кольору. Точніше, масті. Коли йдеться про тварин, то кажуть «масть».
– Я попрошу в Миколая кота, – сказав Ярко Марті.
– Ти що! Миколай не приносить тварин! Так не буває! – вигукнула Марта.
– А я думаю, буває. Я більше нічого не буду просити, тільки кота. А давай ти теж попроси! Якщо ми попросимо двоє, він же мусить принести, правда?
– Я не вірю, шо Миколай носить тварин, я ніколи про таке не чула. І я дуже хочу ковзани й нове «Леґо», тому не буду просити кота. Бо він і так не принесе.
Ярко трохи образився, але нічого не відповів. Він знав, що може розплакатись, якщо почне далі вмовляти Марту, тому пішов до вітальні, зачинив за собою двері і ввімкнув мамин комп’ютер. Хлопці в школі часто сміялися з Ярка через те, що він так легко міг почати плакати. Навіть Марта сміялася, бо вона ніколи не плакала, що б не сталося. Вона казала, що хлопці не мають плакати. Напевно, нахапалася такого в школі, бо от мама, навпаки, вважала, що плакати треба, якщо хочеться. Та про всяк випадок Ярко волів плакати, коли його ніхто не бачив.
Він став розглядати в інтернеті різні породи котів, але потім подумав, що йому байдуже, яке в нього буде кошеня – аби кошеня. Взяв аркуш паперу, чорний фломастер і написав листа. Тоді поклав його у своїй кімнаті на підвіконні. Там уже лежав Мартин лист про якесь «Леґо» для дівчат і нові ковзани, щоб ходити на ковзанку. Настрій в Ярка геть зіпсувався, він узяв комікси і заліз з ногами на диван.
Наступного ранку Ярко розплющив очі, коли ще було темно. Він знав, він вірив, що Миколай приніс йому кошеня, як він і просив! Якусь мить він прислухався до тиші, боявся навіть поворухнутися. Він чув, як сопе Марта – але більше жодного звуку. «Якби тут було кошеня, я мав би чути його дихання, правда?» – думав собі Ярко. Ще мить – і він перевірить. Нарешті набрався духу, витягнув руку з-під ковдри і помацав у темряві. Під рукою зашелестіли обгортки цукерків. Він помацав ще і намацав щось тверде і холодне. Рука знову торкнулася простирадла – більше не було нічого.
Ярко не витримав, зірвався з ліжка і ввімкнув світло. Марта спала на першому поверсі двоповерхового ліжка, біля її подушки лежала велика коробка «Леґо», мандаринки і гірка цукерків. Яркове серце ледь не вистрибувало з грудей. Він перевів погляд на своє ліжко – і побачив подарунок. То був планшет. Новий планшет у картонній глянцевій коробці лежав біля його подушки, разом із цукерками і мандаринками. Подарунок, про який Ярко не смів навіть мріяти. Ярко взяв коробку, підняв і оглянув її зі всіх боків. Не міг повірити своїм очам. Тоді розпакував і дістав свій новий планшет – хотілось якнайшвидше ввімкнути його й показати Марті. Але та спала, а планшет, напевно, потрібно зарядити. Якусь мить Ярко не міг зрозуміти, чому йому далі так неспокійно, а тоді згадав про кошеня. Він поклав планшет назад до коробки і добре роздивився навколо. Все, більше нічого не було. Кошеням навіть і не пахло. Він ще заглянув під стіл, вибіг на кухню – кота ніде не було.
Ярко повернувся до своєї кімнати, погасив світло і виліз на ліжко. Сльози текли йому по щоках, за вікном сіріло, спати Яркові більше не хотілося. Він загорнувся в ковдру, скрутився калачиком і думав, як добре, що не треба йти до школи, а можна просто отак лежати і дивитись у вікно.
Коли зранку всі повставали, Ярко ані словом не обмовився про подарунок, який просив у Миколая. Мама нічого не запитувала, а Марта, здавалось, і геть забула про те кошеня, захоплена своїм новим «Леґо» і зачарована братовим планшетом. Тим паче, що після того, як Ярко там усе поналаштовував, їм дозволили дивитися мультфільми аж до обіду. Годі собі навіть уявити подарунок, здатний відволікти від сумних думок краще, ніж власний планшет, проте Яркові було гірко на душі й він почував себе трохи зрадженим. Не лише тому, що в нього так і не буде кота, але й через те, що не здійснилося його єдине бажання.
По обіді прийшла бабуся. Як і щороку, вона принесла солодощі, що їх начебто Миколай залишив у неї на столі. «Дивно, що Миколай усе ще ходить до бабусі», – думав Ярко. Вони всі разом сіли біля столу в дитячій кімнаті і взялися помагати Марті складати її новий конструктор, риючись у купах мікроскопічних, дуже схожих одна на одну деталей і звіряючи кожен наступний крок з товстою інструкцією.
– Буся, як ти думаєш, чому до нас ходить Миколай, а в інших країнах ходить Санта Клаус чи Пер Ноель, а Миколай не ходить? І там він приходить на Різдво, а в нас – перед Різдвом, а на саме Різдво подарунки вже не приносить. Як так може бути? – запитала Марта. – Бо я ніяк не можу зрозуміти. Чого в нас нема Санта Клауса?
– Ти знаєш, Мартусю, що святий Миколай, і Санта Клаус, і Пер Ноель – то один і той самий персонаж?
– Як?! – вигукнула Марта. – Вони ж зовсім різні і приходять на різні свята.
– А отак, – усміхнулася бабуся. – Зараз я вам розповім.
Яркова бабуся була не просто собі бабуся. Геть не схожа на більшість бабусь його однокласників. Вона знала про все на світі – напевно, тому, що в них з дідусем було так багато книжок. Дідусь не був його рідним дідусем, він з’явився в їхньому житті вже тоді, коли Ярко ходив до дитячого садка, а Марта тільки-но народилась, але діти називали його дідусем і дуже любили. Він працював разом з бабусею в університеті і теж знав про все на світі.
– Багато століть поспіль до всіх дітей у Європі приходив святий Миколай і приносив їм подарунки. Він був одягнений приблизно в такий одяг, як і наш Миколай, і їздив верхи на віслючкові. А нідерландською мовою святий Миколай звучить як Сінтерклаас. Так от, коли іммігранти з Нідерландів приїхали в Сполучені Штати, вони привезли зі собою свого Сінтерклааса і… нічого вам не нагадує?
– Санта Клаус! – вигукнули хором діти.
– Правильно! Він став Санта Клаусом в Америці. Ну, трішки перевдягнувся і почав їздити на санях, запряжених оленями. І поселився на Північному полюсі. І почав приходити на Різдво. Але він лишається тим самим святим Миколаєм.
– Кла-а-а-ас, – прошепотіла Марта. – То, виходить, що всім нам приносить подарунки святий Миколай, просто він по-різному називається? Але жаль, що він не приходить ще раз на Різдво, ото б гарно було!
– Ну ти й придумала! – відрубав Ярко. Хоча він і сам був би не проти.
– А ти тішишся своїм подарунком? – запитала в нього бабуся. – Тепер ти зможеш вчитися на своєму планшеті і тобі не треба буде щоразу ходити до мами.
– Ще й як тішуся! Але знаєш… – Ярко раптом відчув, як на нього знову накотився великий жаль за тим котиком, якого він так хотів. Йому защеміло в горлі, закрутило в носі, і він зрозумів, що ще трохи – і заплаче. А плакати перед Мартою йому зовсім не хотілося… Ярко відвернувся.
– Що таке, Ярку?
– Знаєш, буся, я просив у Миколая кошеня.
– Кошеня?
– Угу…
Ярко відчув, що вже пізно – сльози текли по щоках…
– Кота, маленьке кошеня, руде, бо я так сильно хочу мати свого руденького котика. Або просто котика, нехай і не руденького. Але він не приніс. Марта каже, що Миколай не носить тварин. Та й мама, напевно, не хоче кота…. Мені так жаль, я так сильно чекав… – Ярко шморгав носом і вже навіть не намагався стримувати сльози.
– Напевно, Мартуся правду каже: Миколай не носить тварин. Знаєш, не так просто принести живу тваринку. Але не сумуй, Ярку, ти ж маєш такий гарний подарунок! А котик у тебе точно ще колись буде!
Бабуся обняла Ярка, і так вони сиділи собі разом і обоє думали про те, що скоро свята. Спочатку бабусине Різдво, потім Новий рік, потім знову Різдво, а потім старий Новий рік. От би випав сніг і можна було б покататися на санках! Хоча б разочок…
Вони прикрашали ялинку в бабусиній квартирі. Коли все було майже готово, повішали ще дощик і нову гірлянду. І ще одну, з оленями, почепили на дверцята книжкової шафи. Правда, виявилося, що там сіли батарейки і треба купити нові, але все одно було гарно. Дідусь із бабусею зібрали з підлоги папір, в який були загорнені ялинкові прикраси, склали до порожньої коробки і занесли все до комірки. В хаті було затишно й тихо. Ярко з Мартою сиділи на підлозі перед ялинкою і захоплено її розглядали. Як і щороку. Яркова бабуся святкувала католицьке Різдво, бо так святкували її батьки – і вона так звикла. Проте вона казала, що немає значення, коли саме святкувати Різдво. Важливо, що це свято і гарна нагода побути з тими, кого любиш, прикрасити ялинку і приготувати смачну вечерю.
Ярко і Марта дуже любили Різдво в бабусі, бо це було щось дуже особливе, щось лише їхнє. Ніхто з однокласників не мав Різдва перед Новим роком, тому вони почували себе трохи вибраними. Завжди після вечері мама поверталася додому, а вони залишалися ночувати з бабусею і дідусем. Їм стелили у вітальні на розкладеному дивані, вони мали тут свої піжами. Бабуся читала їм книжку перед сном, а коли гасила світло, гірлянда на ялинці й далі мерехтіла кольоровими вогниками. Це було так гарно, так затишно і так казково. Жоден зимовий день не бував схожим на бабусине Різдво. А зранку всі прокидались і їли на сніданок торт: бабуся і дідусь – з кавою, а діти – з гарячим шоколадом. А потім, удень, вони йшли обідати в ресторан, до них приєднувалася мама, і діти замовляли те, що хотіли, аби лиш не піцу – бабуся казала, що не пасує їсти піцу на Різдво. І цього року все буде так само.
Ярко лежав у ліжку, дивився на кольорові світелка і думав, як же йому пощастило мати бусю, і маму, і тата, і ялинку, і Марту, хоч він її майже ніколи не розумів, але дуже любив. Він думав про те, що колись, коли він виросте, то зможе мати все, що захоче, і ходити, куди захоче, і самостійно вирішувати, і керувати автомобілем, і навіть… його думки стали тягучі й липкі, а очі повільно заплющувались…
Коли Ярко прокинувся, у кімнаті вже було світло. Марта сопіла поруч, зовсім близько, і він відвернувся до ялинки. Гірлянда більше не світилася – напевно, вночі бабуся прийшла її погасити. Якусь хвилю Ярко розглядав ялинкові прикраси. Серед них були дуже старі іграшки, ще з бабусиної молодості і з маминого дитинства. Мама розповідала, що вішала їх на ялинку, коли була така мала, як Марта зараз. А може, там були навіть іграшки з бусиного дитинства… Ярко розглядав нижні гілки, аж раптом закляк.
Під ялинкою стояв кошик, а в тому кошику лежало кошеня! Руденьке кошеня, зовсім крихітне, з ледве помітними смужками на спинці й голівці. Ярко відчув, як серце почало шалено битися, і йому здалося, ніби він увесь із вати, невагомий і кудись провалюється. Він не міг поворухнутися: далі лежав і дивився на кошеня. Напевно, це все йому наснилося. Зараз він прокинеться – і кошеня зникне. Він заплющив і розплющив очі, покліпав, але кошеня було на місці. І він точно не спав.
Ярко поволі підвівся, непевними кроками підійшов до ялинки і присів біля кошика. Кошеня спало. Ярко взяв його на руки – дуже обережно, все ще не певний, що це не сон. Кошеня було справжнє, тепле, м’яке і дуже легеньке. Воно прокинулося, запищало й витягнуло лапки. І, як не дивно, нікуди не зникло, а тільки позіхнуло і глянуло на Ярка заспаними очима. Ярко притиснув його до грудей, кошеня обм’якло, заплющило свої очка-щілинки й почало голосно муркотіти. І в ту мить Ярко зрозумів, що воно таки справжнє, що все це аж ніяк не сон! Він підскочив до ліжка, притискаючи до себе кошеня.
– Марто! Марто! – крикнув він. – Глянь, Марто! Вставай!
Сестричка потерла заспані очі і втупилась у нього. Спершу вона нічого не розуміла, а тоді різко підвелась і сіла на ліжку.
– Як?!
– Марто! Я маю кота, то мій кіт! Він приніс мені кота!!!
Ярко поклав кошеня на подушку, воно потягнулось, а тоді скрутилося калачиком і знову замуркотіло. Ярко ліг біля нього і притулився до пухнастого клубочка щокою. Марта лягла з другого боку і теж притулилася до кошеняти. Вони лежали так близенько, що чули дихання одне одного, зачаровано дивилися на руде кошеня і по черзі його гладили.
– Як ти думаєш, Ярку, – прошепотіла Марта, – ми заберемо його додому?
– Не знаю, треба запитати в мами.
– Ярку! Глянь! – Марта показала на вікно.
Ярко повернув голову. За вікном ішов сніг. Скрипнули двері бабусиної кімнати…
Автор: Юля Смаль
Зміст
