Один чоловік дуже любив свою сім’ю: маму, батька, брата, дружину, дітей. Але одного разу він сильно посварився з братом і не розмовляв з ним 9 років. І обидва вважали, що правда за ними. І обидва були гордими.
І ось одного разу захворів один з братів на важку хворобу. І розумів він, що помирає і вже нічого не можна змінити. І так сильно він захотів побачити свого брата, що сльози покотилися по його щоках. Але гордий і упевнений у тому, що брат не захоче з ним говорити, зупинився у своєму пориві припинити ворожнечу.
Через 2 дні він помер. На похорони приїхав брат померлого. Він стояв і із сумом в очах дивився, як тіло брата уходить у землю. І тут йому стало так боляче і гірко, що він впав на землю і закричав: «Прости мене!». Слова ставали все тихіше, а губи його шепотіли «я так люблю тебе». Але його брат вже не чув.
Він не чув, тому що був мертвий, а коли був живий, ці ж самі слова він не зміг сказати братові, що сидить зараз на його могилі, тому що був гордий.
Так чи варто говорити стільки непотрібних слів, щоб не встигнути сказати головного?
Гніваючись, не грішіть: нехай сонце не заходить у гніві вашому (Послання до Ефесян св. ап. Павла 4:26)
