У нацистській Німеччині два рабини намагалися за змогою дарувати духовну розраду своїм єдиновірцям. Упродовж двох років, помираючи зі страху, вони все ж примудрялися обманювати своїх гонителів і звершували релігійні таїнства в кількох громадах.
Але настав день, коли обох все ж заарештували. Один у жаху від того, що загрожувало йому, молився не припиняючись. Другий же, навпаки, цілими днями спав.
– Чому ти спиш увесь час? – запитав його перший.
– Сили бережу. Знаю, що вони мені скоро знадобляться, – відповідав другий.
– Хіба тобі не страшно? Чи ти не знаєш, що на нас чекає?
– Було страшно, поки не схопили. А який сенс тепер боятися, коли ми сидимо за ґратами і все вже сталося? Час для страху минув, настав час для надії.
Від скорботи походить терпіння, від терпіння – досвідченість, від досвідчености – надія, а надія не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам. (Послання до Римлян св. ап. Павла 5:3-5)
